Сапфірова книга

Горгулья видерлася по ринві та перебиралася уздовж будівлі, висячи на риштаку і співаючи на всю горлянку «Friends will be friends»’.

— Звичайно, звичайно, — сказав містер Джордж. — Але ти пробула сьогодні в минулому тільки три години. Щоб до завтрашнього полудня точно нічого не сталося, тобі потрібно ще якусь годину поелапсувати. Не хвилюйся, нічого особливого. У затишному підземному приміщенні, де ти зможеш зробити домашні завдання.

— Але моя мама напевно чекає мене і хвилюється!

Крім того, сьогодні середа, а отже, у нас на обід — курка-гриль і смажена картопля. Це не кажучи вже про те, що вдома на мене чекали ванна і моє ліжко.

У такій ситуації змушувати мене ще робити домашні завдання — це було вже нахабство! Хто-небудь мав просто написати пояснювальну записку. Оскільки Ґвендолін тепер щодня перебуватиме в іншому часі з важливою місією, вона звільняється від обов’язку робити домашні завдання.

Демон на даху і далі кричав як найманий, і мені потрібно було щосили стримуватися, щоб не виправляти його помилки. Завдяки «Singstar»[3]

і вечіркам із караоке, що влаштовуються у домівці моєї подруги Леслі, я пам’ятала всі тексти «Queen» і точно знала, що в цій пісні немає ніякого слова «огірок».

— Дві години цілком достатньо, — зауважив Ґідеон, який знову робив такі великі кроки, що ми з містером Джорджем ледве за ним встигали. — Потім вона зможе поїхати додому і виспатися.

Я ненавиджу, коли в моїй присутності про мене говорять у третій особі.

— Атож, і вона з нетерпінням цього очікує, — сказала я, — бо дуже втомилася.

— Ми зателефонуємо твоїй мамі й пояснимо, що ти будеш удома найпізніше годині о десятій, — запропонував містер Джордж.

Десята? Прощавай, курка-гриль. Можу закластися на що завгодно, що мій обжерливий братик прикінчить її набагато раніше.

— «When you’re through with life and all hope is lost…»[4] — співав демон, чи то літаючи, чи чіпляючись за цегляну стіну, поки витончено не приземлився на асфальті біля моїх ніг.

— Ми скажемо, що в тебе ще заняття, — сказав містер Джордж, звертаючись більше до самого себе. — Про свої відвідини 1912 року ти їй краще не розповідай, адже вона думає, що ми послали тебе для елапсування в 1956 рік.

Ми саме дійшли до дверей штаб-квартири Вартових. Тут контролювали подорожі в часі вже багато століть. Де Віллерзи нібито ведуть свій рід від самого графа Сен-Жермена, найвідомішого мандрівника в часі по чоловічій лінії. Ми, Монтрози, ведемо жіночу лінію, що для де Віллерзів, у першу чергу, означає, що нас можна не брати до уваги.

Саме граф Сен-Жермен винайшов контрольовані мандри в часі за допомогою хронографа, і він же зажадав, щоб усіх дванадцятьох мандрівників у часі конче зчитали в хронограф.

Наразі в хронографі бракувало тільки Люсі, Пола, леді Тілні та ще якоїсь «клави», придворної дами, ім’я якої я ніяк не могла запам’ятати. У них усіх треба було ще виманити пару крапель крові.

Але головним питанням було: що трапиться, коли в хронограф одного разу зчитають усіх дванадцятьох мандрівників і коло замкнеться? Схоже, що точно цього ніхто не знав. І взагалі, Вартові тримались, як справжнісінькі лемінги, коли мова заходила про графа Сен-Жермена. Сліпе поклоніння ніяк не порівняєш із їхньою поведінкою!

Мені ж варто було подумати про графа, як у буквальному сенсі слова стискало горло, адже єдина моя зустріч з ним у минулому була далеко не приємною.

Переді мною містер Джордж важко підіймався сходами. У його невеликій круглій постаті було щось втішне. У всякому разі, він був єдиним у цьому співтоваристві, кому я хоч трохи довіряла. Крім, звичайно, Ґідеона, хоча ні, це не можна було назвати довірою.

Будівля Ложі зовні нічим не відрізнялася від інших будинків у вузьких провулках навколо церкви Темпла, в яких переважно розміщувались адвокатські бюро і контори доцентів інституту правознавства.

Втім, я знала, що штаб був набагато більшим і значно розкішнішим, аніж можна було подумати, дивлячись на будівлю зовні, і що насамперед його підземні площі простягалися ген- ген.

Біля дверей мене затримав Ґідеон і шепнув:

— Я сказав, що ти не на жарт налякана, тому, якщо хочеш сьогодні вчасно потрапити додому, виглядай так, наче ти й справді ні жива ні мертва.

— Я думала, я весь час так виглядаю, — пробурмотіла я.

— Вас чекають у Драконячій залі, — сказав містер Джордж, відсапуючись уже нагорі. — Ідіть уперед, я тільки попрошу місіс Дженкінс приготувати вам що-небудь поїсти. Ви, напевно, дуже голодні. Є якісь особливі побажання?

Перш ніж я встигла висловити якісь побажання, Ґідеон схопив мене за руку й потягнув далі.

— Донесхочу! — встигла я ще крикнути містеру Джорджу через плече, і Ґідеон втягнув мене через двері в черговий коридор.

У своїй довгій сукні я насилу трималася на ногах.

Демон-горгулья граційно стрибав біля нас.

— Як на мене, манери у твого друга геть незграбні, — мовив демон. — Отак зазвичай тягнуть козу з базару.

— Та не лети ти так, — сказала я Ґідеону.

— Що раніше ми з цим упораємося, то раніше ти потрапиш додому.

У його голосі бриніла турбота чи він просто хотів мерщій мене позбутися?