Сапфірова книга

— Ні-і, — сказала Леслі. — Якби йшлося про синього вершника, було б набагато простіше… Я кілька разів прогнала слова «зелений вершник» через генератор анаграм[13]. Та де там: ну хіба що «не лизне й вершки» щось означає. Я кілька роздрукувала, може, тобі спаде щось на думку?

Вона передала мені аркуш паперу.

— Зник й лише верне, — прочитала я. — Книш незлий реве. Гм-м, дай-но подумати…

Леслі хихотіла.

— Мені найбільше подобається «Злий книш не реве». О-о-о, он іде містер Білченя.

Вона мала на увазі містера Вітмена, що заходив у клас, як зазвичай, енергійним кроком. Таке прізвисько ми дали йому через величезні карі очі. Правда, тоді ми не знали, ким він насправді був.

— Я все ще чекаю, що нам намилять шию за вчорашнє, — зітхнула я.

Але Леслі похитала головою.

— Дзуськи, — відрубала вона. — Інакше директор Джиллс дізнається, що вчитель англійської в його школі — член жахливої таємної організації! Бо я неодмінно йому донесу, якщо він нас викаже. От дідько, він іде сюди. І дивиться знову так… пихато.

Справді, містер Вітмен був уже біля нас. Він поклав перед Леслі товсту папку, що вчора відібрав у жіночому туалеті.

— Я подумав, що ти хотіла б отримати назад цю… цікаву добірку, — глузливо сказав він.

— Так, спасибі, — відповіла Леслі й трохи зашарілася.

«Добіркою» була величезна папка з результатами пошуків на тему мандрів у часі, в якій було все, що ми (передусім, звичайно, Леслі) досі дізналися про Вартових і графа Сен-Жермена.

На сторінці 34, відразу після нотаток на тему телекінезу, була позначка, що стосується самого містера Вітмена. Білченя — теж член Ложі? Кільце. Значення? Нам залишалося тільки сподіватися, що містер Вітмен не зрозумів, кого та позначка стосується.

— Леслі, мені не хочеться цього говорити, але я думаю, що краще було б спрямувати свою енергію на деякі шкільні предмети. — На губах містера Вітмена гуляла посмішка, але в голосі звучала тільки насмішка. Він знизив голос: — Не все, що комусь здається цікавим, буває корисним.

Це була погроза? Леслі мовчки взяла папку і сховала в шкільну сумку.

Решта з цікавістю спостерігала за нами. Напевно, вони загадувалися, про що це містер Вітмен говорить. Шарлотта сиділа так близько, що могла все чути, і в її погляді була неприхована зловтіха. А коли містер Вітмен сказав: «А ти, Ґвендолін, повинна вже розуміти, що потайливість — це риса, якої від тебе не тільки очікують, але й вимагають», вона схвально кивнула.

— Дуже шкода, що ти поводишся так негідно.

Несправедливо! Я вирішила взяти приклад із Леслі, і деякий час ми з містером Вітменом мовчки поїдали одне одного очима. Потім на його обличчі розповзлася посмішка і несподівано він поплескав мене по щоці.

— Вище голову! Я впевнений, що ти ще багато чого навчишся, — сказав він, проходячи далі. — Ну що, Ґордоне? Знову скачав увесь твір з інтернету?

— Ви ж самі кажете, що ми можемо використовувати будь-які джерела, які знайдемо, — захищаючись, сказав Ґордон, примудрившись у такому короткому реченні поламати голос на дві октави.

— А що Вітмен хотів від вас? — обернулася до нас Синтія Дейл. — Що це за папка? І чому це він тебе погладив, Ґвендолін?

— Годі ревнувати, Син, — сказала Леслі. — Він любить нас ані на крихту більше, ніж тебе.

— О, — закотила очі Синтія. — Я ні дрібки не ревную. Що це за дурниці? Чому всі думають, ніби я в нього втріскалася?

— Можливо, тому що ти — голова клубу фанатів Вільяма Вітмена? — висловила я припущення.

— Чи тому, що ти двадцять разів написала на аркуші «Синтія Вітмен», щоб дізнатися, як ти сама сказала, яке відчуття при цьому виникне? — сказала Леслі.

— Або тому, що ти…

— Досить, — прошипіла Синтія. — Це було однісінький раз. І давно пройшло.

— Це було позавчора, — зауважила Леслі.

— За цей час я порозумнішала та подорослішала, — Синтія зітхнула й озирнулася на клас. — У цьому винні ці дітлахи. Якби в нас у класі були хоч трохи нормальні хлопці, нікому не довелося б закохуватися в учителя. До речі… Що це за хлопець, який заїздив по тебе вчора в лімузині, Ґвен? У тебе з ним щось є?

Шарлотта пирхнула, явно радіючи, що привернула увагу Синтії.

— Ну годі вже загадковості, Шарлотто. У когось з вас щось із ним відбувається?

За цей час містер Вітмен став на своє робоче місце і закликав нас зайнятися Шекспіром і його сонетами. Як виняток, цього разу я була йому вдячна. Краще Шекспір, аніж Ґідеон! Розмови в класі припинилися, натомість чути було зітхання й шурхотіння паперу. Але я ще встигла почути, як Шарлотта сказала: «Тільки не в Ґвен».

Леслі співчутливо глянула на мене.

— Вона навіть не здогадується, — прошепотіла вона. — Її можна тільки пожаліти.

— Ага, — шепнула я у відповідь, але насправді я жаліла тільки себе. Друга половина дня в товаристві Шарлотти буде тією ще втіхою.

Цього разу лімузин стояв не перед воротами, а на вулиці трохи віддалік. Рудоволосий містер Марлі нервово снував поруч і занервував іще більше, коли побачив нас.