Сапфірова книга

— Я що, схожий на кота, ти, привиде дурний? — розсердився Ксемеріус.

— Ще й як схожий, — сказав Джеймс, не дивлячись у його бік. — Хіба що вуха… І роги… І крила. І дивний хвіст. Ох, ненавиджу це гарячкове марення!

Ксемеріус встав перед Джеймсом, широко розставивши лапи, і люто бив хвостом.

— Ніяке я не марення. Я — демон, — сказав він і від збудження вихлюпнув добрячий потік води. — Могутній демон. Викликаний магами і будівельниками в одинадцятому столітті за вашим часом у вигляді кам’яної горгульї охороняти вежу в церкві, якої давно вже немає. Коли багато століть тому пісковикове моє тіло було зруйновано, ось що від мене залишилося — даруйте на слові, тінь мого старого «Я». Ця тінь приречена блукати світами, поки не розсиплеться на порох, що, імовірно, триватиме кілька мільйонів років.

— Ля-ля-ля… я нічого не чую, — закотив очі Джеймс.

— Ти жалюгідний, — сказав Ксемеріус. — На відміну від тебе, я не маю вибору: я проклятий магами і засуджений на таке існування. Натомість ти можеш будь-якої миті перервати своє убоге існування привида і піти туди, куди йдуть люди, помираючи.

— Але я ще не вмер, поганий коте! — закричав Джеймс. — Я лише хворий і лежу в своєму ліжку з гарячковим маренням. І якщо ми зараз не змінимо тему, я піду геть!

— Гаразд-гаразд, — мовила я, витираючи калюжу, що зробив Ксемеріус, губкою, якою зазвичай стирали крейду з дошки. — Давайте продовжимо. Присідання перед кавалером рівного суспільного стану…

Ксемеріус похитав головою й майнув над нашими головами до дверей:

— Я постою на шухері. Буде незручно, якщо хтось застукає тебе, коли ти присідатимеш.

Перерви не вистачило, щоб вивчити всі присідання, що мені хотів показати Джеймс, але, врешті-решт, я навчилася присідати в трьох різних варіантах і дозволяти цілувати свою руку. (Я дуже раділа, що нині про цей звичай забули.) Коли

в клас почали один по одному повертатися мої однокласники, Джеймс, уклонившись, розпрощався, але я встигла йому пошепки подякувати.

— Ну? — спитала Леслі.

— Джеймс вважає Ксемеріуса дивним котом зі свого марення, — повідомила я їй. — Можу тільки сподіватися, що те, чого він мене навчив, не спотворено його гарячковою фантазією. Якщо це так, то можна вважати, що я вже знаю, що робити, коли мене відрекомендують герцогу Девонширському.

— О, чудово, — сказала Леслі. — І що ти зробиш?

— Глибоко й надовго присяду, — сказала я. — Майже так само надовго, як перед королем, але довше, ніж перед маркізом або графом. Власне, це як раз плюнути. Поза цим, треба мило подавати поцілувати руку і при цьому посміхатися.

— Ти подумай — Джеймс у чомусь став у пригоді! Ніколи б не повірила. — Леслі схвально оглянула класну кімнату. — Ти всіх вразиш у вісімнадцятому столітті.

— Сподіваюся, — сказала я.

Решта занять не зіпсувала мені настрою. Шарлотта й цей дурень Товстогубий здивуються, зрозумівши, що я знаю різницю між «світлість» і «ясновельможність», хоча всі вони намагалися пояснити якнайскладніше, щоб заплутати мене остаточно.

— До речі, у мене з’явилася теорія про магію Крука, — сказала Леслі після уроків, коли ми йшли з класу до своїх шафок. — Вона така проста, що ніхто не здогадався. Давай завтра вранці зустрінемося у вас удома, і я принесу все, що зібрала на цю тему. Хіба що моя мама запланувала на завтра велике сімейне прибирання і наготувала для кожного гумові рукавички…

— Ґвен! — Синтія Дейл плеснула мене по спині ззаду. —

Пам’ятаєш Регіну Кертіз, яка до минулого року ходила з моєю сестрою в один клас? Вона тепер у лікарні для анорексиків. Ти теж хочеш туди потрапити?

— Ні, — спантеличено мовила я.

— Окей. Тоді їж що-небудь! Негайно! — Синтія кинула мені карамельку. Я впіймала і слухняно розгорнула обгортку. Але тільки-но я вирішила запхати цукерку до рота, як Синтія мене зупинила: — Стій! Ти справді збираєшся її з’їсти? То ти взагалі не сидиш на дієті?

— Ні, — знову сказала я.

— Значить, Шарлотта збрехала. Вона торочила, що ти не приходиш обідати, бо хочеш бути такою ж худою, як вона. Давай сюди цукерку… Анорексія тобі аж ніяк не загрожує. — Синтія запхала цукерку собі до рота. — Тримай, це запрошення на мій день народження. Я знову влаштовую костюмовану вечірку. Цього року під девізом «Таке зелене зеленіє»[38]. Ти можеш привести свого хлопця.

— Е-е-е…

— Знаєш, я сказала Шарлотті те саме. Мені байдуже, хто з вас приведе цього типа. Найголовніше, щоб він прийшов на мою вечірку.

— Вона марить, — шепнула мені Леслі.

— Я все чую, — зауважила Синтія. — Ти теж можеш привести Макса, Леслі.

— Уже півроку, Син, як ми розійшлися.

— О, це погано, — зітхнула Синтія. — Цього разу щось замало хлопців. Або ви приведете з собою кількох, або мені доведеться забрати запрошення у деяких дівчаток. Наприклад, в Айшані — вона так чи інакше навряд чи прийде, бо її батьки не дозволяють їй бути на змішаних вечірках… О Боже! Що це там? Ущипніть мене!

«Це там» було високим коротко стриженим блондином. Він стояв перед кабінетом директора разом із містером Вітменом. У його обличчі було щось знайоме.