Читаем Сапфірова книга полностью

— Ні, дякую, — відповіла я. — Дідусю, з приводу містера Джорджа! 2011 року він вдає, ніби ніколи мене не бачив. 

Лукас знизав плечима. 

— Не суши собі голову через нього. До вашої наступної зустрічі — п’ятдесят п’ять років. Можливо, він просто тебе забуде. 

— Так, напевно, — сказала я і збентежено помітила силу-силенну курців. Просто біля нас, за овальним столиком, на якому стояла попільничка у вигляді черепа, сидів товстий чолов’яга з сигарою. Здавалося, повітря було таке, що й сокира б зависла. Вони що, в 1956 році не чули про рак легенів? 

— Ти дізнався за цей час, що таке «зелений вершник»? 

— Ні, але я дізнався щось набагато важливіше. Я знаю тепер, чому Люсі й Пол поцупили хронограф. — Лукас коротко озирнувся і присунув свій стілець ближче до мого. — Після твого візиту Люсі й Пол ще кілька разів елапсували в нас, при цьому нічого особливого не траплялося. Ми пили чай, я перевіряв, як добре вони знають французькі дієслова, коротше, чотири години ми, як годиться, просто нудьгували. їм не можна було виходити з будівлі — це правило, і Кеннет де Віллерз, старий обмовник, подбав про те, щоб ми його виконували. Одного разу я тишком-нишком вивів Люсі та Пола, щоб вони могли подивитися фільм і трохи розвіятись, але, на жаль, нас викрили. Ет, що я кажу: Кеннет нас і викрив. Був страшний скандал. На мене було накладено дисциплінарне стягнення, і наступні півроку перед дверима в Драконячу залу стояв охоронець, коли до нас прибували Люсі й Пол. Це скасували, коли я став адептом третього рівня. О, дякую! — Останнє стосувалося офіціантки, яка нагадувала оригінал Доріс Дей у фільмі «Людина, яка забагато знала»[43]. Вона була коротко стриженою фарбованою білявкою в легенькій сукні з широченною спідницею. З променистою посмішкою вона поставила перед нами замовлення, і я б не здивувалася, якби вона заспівала «Que sera, sera». 

Лукас почекав, поки вона не відійшла на відстань, на якій не могла нас чути. 

— Звичайно, я намагався обережно спитати, що за причину могли вони мати, щоб утекти з хронографом. Марно. їхньою єдиною проблемою була закоханість одне в одного. Вочевидь, цей зв’язок у їхньому часі не вітали, тому вони з ним крилися. Лише кілька людей знали про це: я, наприклад, і твоя мама Ґрейс. 

— Тоді, може, вони втекли в минуле тільки тому, що не могли бути разом у своєму часі? Як Ромео і Джульетта?

Ох. Страх як романтично!

— Ні, — заперечив Лукас. — Ні, причиною було не це.

Він калатав ложечкою в склянці, а я жадібно вп’ялася очима у кошик з іще теплим печивом, яке лежало під серветкою і запаморочливо пахло.

— Причиною був я, — продовжив Лукас.

— Що? Ти?!

— Ну, не безпосередньо я. Але це була моя провина. Одного разу мені стрельнула навіжена думка відправити Люсі й Пола ще далі в минуле.

— За допомогою хронографа? Але як…

— Ну, я ж кажу — навіжена думка. — Лукас провів рукою по волоссю. — Але ми були замкнені чотири години в цій клятій залі й з нами був хронограф. І що було простіше, ніж прийти до такої безглуздої думки? Я ретельно вивчив старі плани, таємні записи і звіти, потім розжився на костюми зі складу та, врешті-решт, ми зчитали кров Люсі й Пола в хронограф. Для проби я послав їх на дві години в 1590 рік. Усе минуло бездоганно. Після двох годин вони стрибнули назад до мене, в 1948 рік, і ніхто не помітив, що їх не було. А ще за півгодини вони стрибнули до себе в 1992 рік. Усе пройшло чудово.

Я скуштувала печива, щедро намащеного збитими вершками. Коли я жую, мені думається легше. У мене накопичилася купа питань, і я спитала перше-ліпше:

— Але 1590 року не було ж іще Вартових?

— Атож, — мовив Лукас. — Тоді не було навіть цього будинку. Можна вважати, що нам у цьому пощастило. Або не пощастило — залежно як подивитися.

Він сьорбнув чаю. Дідусь нічого ще не їв, і я замислилася над тим, коли це він зумів наїсти собі стільки зайвих кілограмів.

— Вивчаючи старі плани, я з’ясував, що будівлю з Драконячою залою поставлено точно на тому місці, де з другої половини шістнадцятого і до кінця сімнадцятого століття була площа з невеликим фонтаном.

— Я не зовсім розумію…

— Почекай. Це відкриття розв’язало нам руки. Люсі й Пол могли стрибнути в минуле просто із Драконячої зали й опинитися на цій площі. А щоб потрапити назад, їм достатньо було вчасно опинитися на площі — тоді вони автоматично опинялися знову в Драконячій залі. Розумієш, про що я?

— А якщо вони з’являлися на площі посеред білого дня? Хіба їх не схопили б відразу і не спалили б як відьом?

— Це була невелика площа. Здебільшого їх узагалі не помічали. А якщо й помічали, то з подивом заводили очі вгору й думали, що на мить відволіклися. Звичайно, все одно це було вельми небезпечно, але нам здавалося геніальним. Ми крадькома раділи, що знайшли цей варіант і змогли всіх обдурити, а Люсі й Пол діставали величезну втіху від подорожей. Я теж, хоч і сидів увесь час як на голках у Драконячій залі, чекаючи на Люсі й Пола. Важко собі уявити, що б сталось, якби хтось у цей момент зайшов…

— Досить сміливо, — зауважила я.

Перейти на страницу:

Похожие книги