"Сатурна" майже не видно

Почали діяти бійці Будницького. Навантажившись вибухівкою, вони групами йшли з бази на кілька днів, а іноді й на цілий тиждень. Мета цих рейдів — далека розвідка місцевості і диверсії, щоб відвертати увагу й дезорієнтувати противника. До групи входило двоє-троє підривників, решта бійців прикривали їх під час диверсій. Вихід з бази і повернення планувалися так, щоб гітлерівці не зрозуміли, звідки ці люди приходять і куди зникають. За цією особливістю операцій Будницький стежив з нещадною вимогливістю і щоразу придумував прехитрі схеми переміщення своїх груп. Він із самого початку показав себе здібним, так би мовити вродженим тактиком боротьби в тилу ворога. В нього хтозна-звідки взялася товста бухгалтерська книга, в яку записувалися всі бойові справи: зірвані мости, пущені під укіс ешелони, знищені гітлерівці. І окремо: як було організовано вихід з бази і повернення. Бійців, що поверталися з операції, незважаючи на те, що це відбувалося, як правило, вночі, зустрічало все населення острова. Розпитуванням і розповідям не було кінця-краю. І звичайно ж, у розповідях бійців частенько факти прикрашувалися уявою. Але Будницький цьому не перечив. Він вважав, що на перших порах такі, як він казав, «вільні рапорти» навіть корисні: слухаючи їх, люди переконувались, що ворог не такий страшний, як спершу здавалося. Проте, давши своїм бійцям висловитись, Будницький кликав до себе старшого по групі і, розкривши перед ним свій гросбух, казав:

— Тепер запиши точно і без всяких витребеньок…

Почали розвідувати обстановку і люди з групи Маркова.

Першим у таку розвідку вирушив Савушкін. Разом з трьома бійцями Будницького він залишив базу, ще й не смеркало. За ніч вони подолали майже тридцять кілометрів і на ранок вийшли до залізниці. По той бік дороги видно було велике селище, яке розтяглося над річкою. Бійці лишилися білях дороги, а Савушкін подався в селище. Він ішов не криючись, хоча в кишені в нього був документ не дуже надійний, — це була довідка, написана під руки, в якій підтверджувалось, що він працює санітаром при німецькому госпіталі в Барановичах і що йому дано десятиденну відпустку на розшуки сім'ї.

Савушкін ішов не кваплячись, примічаючи все: і самотню постать жінки, яка шпорталася на картоплищі, і дітвору, що бігала коло розваленої церкви, і сутулого чоловіка, котрий перейшов від хати до хати на краю селища, і навіть жайворонка, що завис над покошеним лугом.

На околиці селища Савушкін пучком трави гарненько обтер чоботи, вибив об коліно пилюку з кепки і тільки після цього ввійшов у безлюдну вулицю. Чоловік, той, що трохи раніше перейшов від хати до хати, стояв у затінку під деревом і дивився на Савушкіна. Зрівнявшись із ним, Савушкін повернув прямо до нього.

— Здоров будь, земляче! — привітно сказав він.

— Здрастуйте, — обережно відповів чоловік, дивлячись на Савушкіна.

— Не скажеш мені, часом, чи багато в вас тут осіло народу з тих, що од війни втекли?

— Не лічив, — похмуро відповів чоловік.

— Мені не лік потрібен, — сумно й докірливо сказав Савушкін. — Я свою рідню шукаю.

— А іншого клопоту, як шукати вітра в полі, в тебе нема?

— Жінка пропала, двоє діток… розуміти треба, — журно сказав Савушкін. — Як почалася війна, знялися вони з-під Мінська, і думаю, далі цих місць зайти не могли.

— Жінка пропала… — повторив чоловік. — У людей усе пропало і то не шукають.

Вони помовчали.

— А німці в селі є? — ніби між іншим поцікавився Савушкін.

— Чистих німців нема, а п'ятолизів їхніх скільки хочеш. Он про вовка помовка. — Чоловік показав на високого вусатого богатиря, який саме вийшов на ґанок сусіднього будинку. — Наш старший поліцай пан Ферапонтов.

— Він, мабуть, знає всіх, хто у вас осів? — спитав Савушкін.

— Цей усе знає,— посміхнувся чоловік.

Савушкін попрямував до поліцая, що стояв на високому ганку. Та ось він повернувся і перевів погляд на Савушкіна, який підходив до нього.

— Здрастуйте! — ще здалека голосно і улесливо промовив Савушкін.

— Ну-ну, а що далі? — буркнув Ферапонтов і поклав руку на кобуру нагана.

Савушкін розповів, що привело його в селище.

— Документ у тебе є? — низьким, басовитим голосом запитав Ферапонтов.

— Аякже, ось! — Савушкін подав йому довідку. Ферапонтов уважно її прочитав, склав і віддав.

— Зайди до хати, — сказав він і, посторонившись, пропустив Савушкіна повз себе.

Вони сіли до столу. Більше нікого в просторій світлій хаті не було. Видно, ввечері тут була випивка: на підлозі і на лавах валялись порожні пляшки, на столі в зім'ятій німецькій газеті — недоїдки. Від Ферапонтова тхнуло кислим перегаром.

— Тек-с… — сказав він, поклавши на стіл вузлуваті руки з чорними нігтями. — То це ти, значить, чешеш від самих Барановичів?

— Атож! Де пішки, де підвезуть. — Савушкін помовчав і додав, зітхаючи: — Діточок жаль.

Ферапонтов пирхнув.