"Сатурна" майже не видно

Хуппенкоттен подивився на Мюллера майже здивовано і водночас схвально.

— На гірший випадок, ця ваша думка може здатися. Я доповім про цю ідею. Як група «Два ікс»?

— Роботу розгорнуто. Уже закинуто понад сорок осіб.

— І тільки?

— Я проводжу дуже суворий відбір.

— Врахуйте, Мюллер, у цій операції зацікавлений сам Гіммлер. Сподіваюся, ви розумієте, як далеко націлений цей його задум? Ідеться про врятування наших ідеалів навіть на випадок воєнної катастрофи.

— Я розумію це.

— В успіхові цієї справи і ваша особиста доля.

Мюллер розуміюче нахилив голову.

— Гіммлер ніколи не помилявся. Росіяни завтра стануть противниками своїх сьогоднішніх союзників, і ми на цьому повороті історії підключимось до нових ворогів комуністів не з голими руками.

— Як справи у Франції?

— Про цей фронт не думайте. Там війна — велика гра. Якщо буде потрібно, ми пропустимо їх у Німеччину без жодного пострілу. Судячи з усього, вам доведеться перебазуватися далі на захід. Я випадково прочитав наказ, згідно з яким за евакуацію відповідаєте ви. Це треба поламати. Придумайте мотиви для цього. Нехай Зомбах сам мізкує, як вивезти звідси свою колимагу. Ви перед рейхсміністром відповідаєте за збереження справи «Два ікс» і повинні дбати тільки про це. Між іншим, евакуація і вам на руку. Залишайте агентів прямо тут. Робіть цей посів і при дальшому просуванні на захід.

— Я вже роблю це. Тільки поки що я відсилав їх ближче до фронту.

— Чудово! — Хуппенкоттен поглянув на годинник. — Треба піти попрощатися з Зомбахом.

У Зомбаха Хуппенкоттен був майже веселий.

— На щастя, полковнику, поки що нічого такого, що давало б привід вважати «Сатурн» колективом сліпців, а росіян — геніальними дезінформаторами, я не виявив. Це було б занадто, хіба не так?

Зомбах не відповів.

— Але ви, полковнику, мусите зрозуміти нервозність Берліна.

— Я вже розумію… — двозначно сказав Зомбах.

— Тим краще! — також з якимсь особливим значенням вигукнув Хуппенкоттен. — Які останні вісті про наш фронт?

— Росіяни поглиблюють прорив у центрі. Півгодини тому я розмовляв по телефону з генералом фон Тресковим. Він від конкретної оцінки становища ухилився.

— Старий лис, — посміхнувся Хуппенкоттен. — Моя вам порада: готуйте евакуацію «Сатурна».

— До пересування ми готові з першого дня нашого існування, — сухо мовив Зомбах.

— Ну й чудово! Дозвольте побажати вам успіхів і попрощатися…

Хуппенкоттен вилетів вдень 26 червня. А в ніч на 27 червня весь гарнізон «Сатурна» було піднято по тривозі.

Наступ радянських військ ставав усе більш навальним. Ще у вечірньому зведенні напередодні говорилося, що росіяни, прорвавши німецьку оборону на невеликій ділянці фронту, самі лізуть у «котел». А вночі Зомбаха підняв з ліжка телефонний дзвінок із штабу військової групи «Центр». Дзвонив генерал фон Тресков.

— Вам необхідно, — сказав він, — терміново передислокуватися на захід. Я тільки що говорив з адміралом Канарісом. Ми зійшлися на тому, що вам слід поки що перебратися в Мінськ, передбачивши, однак, і дальше пересування з орієнтацією на Брест або, ще краще, Білосток. Вирішуйте це самі.

— Що відбувається? — голосно закричав Зомбах.

— Іде війна, полковнику, — спокійно відповів генерал. — Прошу вибачити, мене кличуть до іншого апарата. До побачення!

Коли Зомбах ще одягався, подзвонив Канаріс. Він говорив з ставки.

— Коли ви можете вирушити? — спитав він.

— За графіком ми повинні зібратися за чотири години.

— Добре б вам виїхати затемна. Російська авіація дуже активна. Можливо, що ви залишитеся в Мінську. В усякому разі, там у вашому розпорядженні військовий городок. Завтра при в'їзді в Мінськ вас чекатиме майор Гордон. Дійте, полковнику.

Канаріс поклав трубку; він, очевидно, не бажав або не чекав ніяких запитань.

Зомбах наказав підняти гарнізон по тривозі…

За розкладом загальної тривоги Рудін зобов'язаний був з'явитися до головного будинку і взяти участь у навантаженні на машини майна «Сатурна». Коли він прибіг, там уже стояла колона машин і біля кожної по чотири солдати, готових приймати і вкладати вантаж. Ланцюжок солдатів стояв і на сходах всередині будинку. В усіх кабінетах співробітники швидко складали папери в плоскі залізні ящики, які, ніби по конвеєру, рухались по ланцюжку солдатів до виходу, до грузовиків. Поряд з останнім ящиком документів того чи іншого відділу йшов начальник цього відділу. Простеживши за вантаженням останнього ящика, він підходив до Мюллера, який стояв на ґанку, і рапортував: «Четвертий відділ повантажено». Діяла непохитна німецька організованість.

Рудін стояв у самому кінці ланцюжка і передавав ящики уже в руки солдатів. Судячи з усього, вантаження закінчувалось, а майна групи «Два ікс» ще не виносили. Не було видно і співробітників групи. Невже вони залишаються? Ця думка буквально обпекла Рудіна. Що ж це виходить? Він зараз поїде невідомо куди, а те, заради чого він живе і ризикує життям протягом усього останнього часу, залишиться тут? Залишиться і Щукін — без зв'язку і, отже, зовсім не корисний…