"Сатурна" майже не видно

А поїздка пройшла чудово. На експонатах були таблички — читай собі та перекладай на німецьку. І Гернгросс жодного разу ні про що не перепитав. Було видно, що справу цю він знає і нічим здивувати його тут не можна.

На другий день Рая зранку без діла вешталась біля бюро обслуговування. Потім їй це набридло, і вона взялася підбирати газетні вирізки. А Гернгросс з трьома туристами з Японії подався вранці до Третьяковської галереї. Рая провела його до машини.

— Не ображайтесь на мене, Раю, — сказав Гернгросс. — Але перекладати картини так само безглуздо, як і балет…

У Третьяковській галереї Гернгросс спочатку підключився до екскурсії німецької молоді з НДР. Екскурсовод гарною німецькою мовою розповідав досить цікаві речі, і Гернгросс не нудьгував. Його тільки дратували надто вже самовпевнені хлопці й дівчата з цієї Німеччини Ульбріхта. Кінець кінцем він одійшов від них і, безладно вештаючись по галереї, зайшов до залу, де експонувалися російські ікони.

О, це дуже цікаво! Хтось з людей його кола казав, що російські ікони незрівнянні і коштують дуже дорого. Гернгроссу особливо сподобалась одна з них, намальована на погано обструганій дошці. Здавалося, з самих її шпарин проступало жіноче обличчя з спокійними, трохи сумними очима. Гернгросс не втримався і доторкнувся до ікони пальцем: йому не вірилось, що на дошці є шар фарби.

— Громадянине! Торкатися руками заборонено! — гучно пролунало в порожньому залі.

Гернгросс відсмикнув руку й озирнувся. На нього суворо дивилась худенька жінка в форменому халатику галереї. І раптом він побачив, що її очі розширюються, вона хоче закричати… і не може… Гернгросс мимоволі ступив крок назад. Він зрозумів тільки одне: ця жінка його знає. Він швидкими кроками пройшов повз неї, а опинившись у сусідньому залі, ще швидше попрямував до виходу. У дворі, розштовхуючи людей, він навально прорвався до воріт.

Щастя! З таксі вилізли й пішли до галереї дві дами. Гернгросс вскочив у вільну машину.

— Хутчіш вперед!

Водій, не дуже кваплячись, включив швидкість, і машина помчала провулком.

У цей час до міліціонера, який чергував біля під'їзду галереї, підбігла жінка в форменому халатику. Показуючи на таксі, що віддалялося, вона, важко дихаючи, вимовляла окремі слова:

— Гестапо!.. Кат!.. Заарештуйте!.. Гестапо!..

— Спершу, громадяночко, заспокойтеся, — статечно порадив їй міліціонер, але про всякий випадок все ж поглянув услід таксі і запам'ятав його номер: чи то 30–32, чи то 30–37. Машина була вже далеко… — Ну, заспокоїлися, громадяночко?

— Боже ж мій! Беріть машину, наздоганяйте! Він же втече!

— Громадяночко, скажіть ясно, що трапилося? Крадіжка?

— Та ні ж! Отой, що поїхав… Це ж кат гестапо… Бив мене… Мучив… Коли війна була… Я його впізнала… Він злякався і навтіки…

— От тепер усе ясно. Як ваше прізвище?

— Олейникова. Лідія Вікторівна Олейникова. Я тут працюю.

— Я бачу. Почекайте. Я зараз.

Міліціонер пішов до свого постового телефону, викликав чергового по місту і повідомив про пригоду:

— Так… 30–32 чи 30–37. Світло-сіра. Прізвище заявника — Олейникова. Лідія Вікторівна. Працівниця Третьяковки… Добре…

Водій Артамонов, який повіз Гернгросса, зранку був не в настрої. Вранці він прийшов у гараж, і з'ясувалося, що змінник підсунув йому машину з відірваним глушителем — гримить, наче порожнє відро з гори. Треба було приварити кронштейн, а зварник почав вимагати на «чвертку». Довелося дати, а інакше тинявся б у гаражі до полудня. Але біда не приходить сама. Поїхав він на вокзальну площу до ленінградського поїзда. Пішов до виходу, щоб виловити пасажира вигідного, і якраз пощастило — піймав такого, що в житті на таксі не їздив. І зразу ж нарвався на контролера. Тепер будуть тебе поливати на всіх загальних і інших зборах. А то й догану начеплять… А цей пасажир — де вони такі й беруться — гуде й гуде: «Хутчіш, хутчіш».

— На випадок чого мені штраф платити, а не вам, — звично огризнувся Артамонов.

— Я платить усі штрафи! — рішуче заявив Гернгросс. Артамонов вперше поглянув у дзеркальце на свого пасажира: здається, не наш?

Вони вже підіймалися схилом вулиці Горького.

— Куди ще? — спитав Артамонов уже ввічливіше.

— Вперед і швидко.

— Ясно…

А що ясно, невідомо. Буде потім кудкудакати: ах, мені треба було праворуч, ах, ліворуч!

— Будь ласка, відвезіть мене Білоруський вокзал.

— От тепер усе ясно. До поїзда?

— Станція метро, будь ласка.

— Ясно. Це ми вмить, — Артамонов і справді наддав газу.

Біля станції метро Гернгросс вискочив з машини, ткнув Артамонову п'ять карбованців і одразу ж змішався з людським потоком, що вливався в двері метро. Артамонов поглянув на лічильник — 47 копійок, потім знову на новеньку хрустку п'ятірку і вирішив: «Треба почекати — згадає, бісова душа, повернеться по здачу».

Але «бісова душа» не повернулася. «Відплатив мені зварника з походом», — посміхнувся Артамонов і, старанно склавши п'ятірку, сховав її в свій особистий гаманець…