"Сатурна" майже не видно

— Але те, що я сказав, знаєте в групі тільки ви, — вів далі Марков. — Для всіх ваших бійців ця операція не що інше, як розвідка боєм. І боєм обережним. Ясно?

— Ясно… Ну й ну…

— А якщо ясно, ідіть готуйтесь до діла.

Будницький і Ольховиков вийшли з землянки і зупинилися в чагарнику. Дивлячись на старшину знизу вгору, Будницький сказав:

— Але те, що ти знаєш, німець знати не повинен. Він, як і твої бійці, повинен думати, що бій як бій. І ніби в тебе сил не вистачає на вирішальну атаку. Ясно?

— Вже так ясно, що голова обертом іде!

— Ти це облиш! — суворо сказав Будницький. — Голову розкрути до нормального стану і думай.

— Я думаю, — прогув Ольховиков.

— Ось що я вирішив відносно виходу з бою, — помовчавши, сказав Будницький. — Фріци не повинні це відчути зразу. Зрозумів? Як побачиш, що скоро світанок, пошли трьох хлопців направо, трьох — наліво. І щоб вони поступово, не перериваючи вогню, відходили променями в різні боки, а на світанку поспішали на нову базу. Зрозумів? А решта нехай ведуть лобовий вогонь поблизу. Тоді фріци вирішать, що боковий вогонь — початок оточення. Зрозумів? Увага їх розпорошиться в трьох напрямках, плюс у них ще заграють нерви. А ти в цей час із лобової групи знімай по бійцеві і відправляй на базу, щоб, як розвидниться, все кругом було тихо і вас там не було. Зрозумів?

— Зрозумів…

В цей час у штабній землянці розмовляли Марков і Рудін. Говорили тихо, півголосом, немов боялися, що їх хтось почує.

— Єдине, що мене гнітить, — сказав Рудін, барабанячи пальцями по столу, — це неможливість керувати подіями після того, як я попаду в полон. Бо я ж…

— Це не зовсім так, — квапливо перебив його Марков. — Усе, що ми робимо для того, щоб викликати до вас інтерес гітлерівців, це і є керівництво ходом подій. Усе залежить від того, Петре Володимировичу, який із себе той німець, з яким ви в кожному окремому випадку матимете справу. І для кожного треба застосовувати свою тактику. Вони одразу ж виявлять до вас інтерес, почувши вашу добірну німецьку мову. А як тільки інтерес до вас виникне, все кінець кінцем залежатиме від вас… — Кажучи це, Марков чудово розумів, що доручення Рудіну було далеко не таке просте, як виглядає зараз у їхній розмові, а головне, він розумів, що Рудін іде на подвиг, який можна вважати смертним. Його можуть просто пристрелити, навіть не взявши в полон. Його, як партизана, можуть ліквідувати, не передавши в табір військовополонених або в тюрму, не кажучи вже про те, що смертю може закінчитися і його зустріч з Аидросовим. Може трапитись і найпримітивніше: Андросов просто злякається і відмовиться від пропозиції Рудіна працювати на радянську розвідку і для того, щоб ще більше звеличитися в очах начальства, видасть Рудіна, не боячись ніяких погроз з його боку. Марков чудово розумів, на що йде Рудін, і знав, що сам Рудін так само добре це знає і розуміє. Йому зараз було страшенно досадно за себе, що не може поговорити з ним відверто, щоб Рудін бачив, як він по-людськи тривожиться за нього.і

Рудін витяг з кишені два заклеєних і надписаних конверти і, поклавши їх на стіл, сказав:

— Прохання: якщо загину, дружині і батькам моїм перешліть не зразу. Хай побачать більше навколо горя чужого, тоді й своє здасться їм легшим. А братикові — тому пошліть одразу. Він у мене служить на Чорноморському флоті. Буде зліше воювати. — Рудін сказав усе це просто, без тіні позерства чи сентиментальності, і, глянувши в вічі Маркову, запитав: — Зробите?

— Звичайно. Але краще менше думати про це.

— Чому? — підвів брови Рудін і подивився прямо в вічі Маркову.

— А чорт його знає чому… — зітхнув Марков. — Знаю, на що ви йдете, і відчуваю перед вами якусь ніяковість. Але повірте, я сам готовий до всього, і, якщо випаде мені щось подібне, я бажатиму собі одного: триматися так, як тримаєтесь зараз ви. Кажу це щиро. — Спасибі,— тихо промовив Рудін і, помовчавши, сказав: — Взагалі у мене якийсь дивний стан. Якби ви запитали мене, чи я відчуваю страх, я б не знав, як і відповісти, щоб це було цілковитою правдою. — Він посміхнувся. — Єдине, що ясно, — вмирати не хочеться. Але коли доведеться — з тим більшою злістю поборюся з нею, кістлявою. Жаль тільки, якщо справа зірветься.

— Не зірветься! Ми доведемо її до кінця.

— Думка про це допоможе мені, якщо… — Рудін не доказав і після довгої мовчанки обізвався: — Цікаво, про що зараз думає Андросов? Як йому спиться? Що може бути для людини страшніше — в час такого випробування, як війна, опинитися не тільки не з своїм народом, а ще й допомагати його ворогам? Якщо у нього в мозку є хоч одна звивина, він не може не думати про це без страху. Ну, я розумію, ворог, який прийшов до цього всією своєю долею. Але в Андросова ж біографія подібна до моєї.