Серед темної ночi

Товариство здебiльшого не вкупi ходило на здобитки, а так, що одна частка йшла з Ярошем, а друга з Патроклом або з Левдиком. Хвигуровський, дякiв син, справдi колись учився в семiнарiї, але, бувши вже в пiдстаршому класi, напився якось укупi з товаришами горiлки i, п'яний, вилаяв ректора, а iнспектора штовхнув. Його вигнали з семiнарiї, та ще й з "вовчим бiлетом", що бiльше вже нiкуди й не мав права пiти вчитися. Та вiн i не мiг би цього зробити, бо в семiнарiї вчився коштом духовенства, а в батька грошей на науку не було. Вернувся вiн додому; батько так на його напався, що хлопець утiк з дому в город шукати якогось заробiтку. Але вигнаному семiнаровi не так легко було його знайти, а надто - що вiн звик пити. Через те вiн як i знайшов роботу (в якiйсь конторi писарчуком), то недовго на їй удержався. Почав тодi мiняти одну службу на другу; був i прикажчиком, i листоношею, i кондуктором на залiзницi, починав був торгувати дрiбною копiєчною бакалiєю, але скрiзь йому не щастило: або погризеться з хазяїном п'яний, або в рахунках наплутає (собi на користь), або ще щось… а бакалiю свою дак вiн здебiльшого пропив. Нарештi зробився вже вiн писарем шинковим: за кiлька десяткiв копiйок чи за пiвкварти писав неписьменним селянам усякi "жалоби" та "прошенiя". В одному з цих шинкiв доля й звела його з Ярошем… У товариствi його поважали, що "вчений" та що здоровий: вiн мав велику силу й не раз ставав нею товариству в пригодi. А що був i смiлий, то Ярош часто приручав йому замiсто себе отаманувати в тому гуртi товариства, який iшов на здобитки окремо.

За це з Патроклом ворогував Левдик - добрий i хитрий коновод, але ще гiрший п'яниця, нiж Хвигуровський. Як вiн був тверезий, то Ярош завсiгди ладен був приручити отаманування йому; але як напився, то вже не кому, як Патрокловi. Це дуже брало за серце Левдика, i вiн, упившись, часто заходив у сварку та в бiйку з Патроклом, а надто, що той iще й дражнив його раз у раз та лаяв незрозумiлими латинськими словами.

Але Патрокл i Левдик були рiвними з iншими товаришами, як доводилося дiлити здобутi вiд крадiжки грошi. Тiльки отаман мав бiльшу частку.

Опрiч товаришiв, були ще й так собi помiчники: цих не приймано до товариства, вони навiть не знали, що є спiлка, але кликано їх, коли треба було на помiч у якiй справi, i за те їм плачено, 3-межи цих людей часом вибирали собi годящого i до товариства прийняти. Так було й з Романом.

Таких товариств на широкому просторi нашої землi було не одно. Вони мов сiткою покрили край. Кожне мало свого отамана, було самостiйне, i кожне мало свою округу, свою частку землi, територiї, i тiльки на цiй частцi товариство й мало право робити своє дiло. Скоро воно переступало межу, захоплювало щось з територiї сусiднього товариства, то з цього зараз повставала промiж двома товариствами сварка, а часом i бiйка: коли одно товариство ловило людей з iншого на вчинку на своїй землi, то без жалю било їх i проганяло.

Але було дещо, що й зв'язувало промiж себе товариства: вони одне одному допомагали переводити якомога далi вiд крадiжки конi й продавати їх. Крадучи конi, Ярошеве городянське товариство не вело їх продавати в свiй город, а передавало iншому товариству, а те часом знов iншому, i бували такi випадки, що за однi сутки вкрадена коняка опиниться за яких двiстi верстов, у третiй уже губернiї. В цiй справi дуже допомагав Гапон. Сам вiн коней не брав, але мав двох дорослих синiв i вкупi з ними передержував крадених i одводив їх до iншого товариства або й просто на продаж. I Гапон, i кожне iнше товариство, продавши конi, зоставля-ли собi звичаєм установлену частку грошей за "комiсiю", а все iнше передавали тому, вiд кого мали конi. I так грошi передавалися аж доти, поки доходили до того товариства, що i вкрало конi. Контролю тут, звiсно, не могло бути, але всiм коноводам дуже залежало на тому, щоб по змозi все було без одурювання, i через те цi справи роблено бiльш-менш чесно. Та коноводи завсiгди знали, скiльки за яку коняку можна б узяти, то вже коли грошей приходило менше, часом сварилися, i це примушувало iнших бути обачнiшими й чеснiшими.

Коноводи, поруч з палiями, були завсiгди нашому селяниновi найлютiшим ворогом, бо вони руйнували йому хазяйство. Як вовк набiгає на село, хапає, що зможе, i знову тiкає, так i тiї коноводи. Як до вовка не мали селяни нiякого змилування, нiякого жалю, так не мали вони його до коновода. Аби попали, то вже так його не пускали. Що там суд! Суд його хоч i засудить на рiк чи там скiльки в острог, дак що з того? Вийде злодiяка на волю та й почне мститися на людях, то ще гiрше їм буде, нiж як його суд i не карав. Хiба ж мало такого бувало, що коновод, одсидiвши в острозi, приходив у те село, де його пiймано, та й палив його так, що й зовсiм усього рiшалися люди? Через те селяни карали такого злодiя самi.