Серед темної ночi

Не сподiваючися того, коноводи так i наскочили на їх у темрявi.

- Бий! Бий! Вони! - загукано враз, i кiлька кийкiв гупнуло по плечах i по руках коноводам. Вони вiдскочили назад, повернулись i, як захопленi в суточках звiрi, не знаючи вже з одчаю, що робити, побiгли вiд ворогiв знов туди, в кам'яний куток яру.

Тепер селяни були певнi, що вони вiд них не втечуть. У цьому яру пан бив колись камiнь на свою кам'яницю та й вибив оту глибоку яму з кручуватими стiнами. Звiдти вже не вискочиш.

Галасуючи, побiгли всi слiдом за коноводами.

А тi вскочили знов у ту яму i постали нерухомо, щоб хоч передихнути.

- От коли так пропали! - промовив Лукаш.

- Ну, ти! Патякай! - визвiривсь на його Ярош. Хмари розiйшлися, i з-за них визирнув мiсяць, осяваючи все навкруги. Втiкачi були серед набитого дрiбного й великого камiння. Деяке було поскладане сажнями, деяке згорнене просто купами. В одному мiсцi, мало не бiля самої стiни, камiння було наложене стовпом сажнiв на пiвтора. Патрокл глянув на нього.

- Берiть камiння, накидайте, щоб можна було злiзти на це! - скомандував вiн.

- Нащо? - спитав Лукаш.

- Стультусяка чортiв! Бери швидше! - I вiн загрiб своїми лапищами цiлу купу камiння i потяг до стовпа, муруючи там немов схiдцi. Лукаш допомагав йому.

Та тiльки почали робити, а вже дйбляни набiгли, махаючи кийками й ломиками та гукаючи:

- А, бiсовi шкуродери, попалися!..

Бiгли просто на коноводiв, їм не видко було за стовпом, що робили Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви великого ножа, вiн держав його в лiвiй руцi, а в правiй був напоготовi залiзний шворiнь. I як селяни, з розгону набiгши, були вiд нього за три-чотири ступнi, вiн скрикнув, стрибнув наперед i вдарив переднього своєю простою, але в його руках страшною зброєю. Чоловiк ойкнув, захитався… Ярош одскочив. Селяни теж на мить подались назад, одбiгли, але зараз же схаменулись.

- Дак ви так! - загукали розлютованi.- Бий їх! Бий на смерть!..

I вони кинулись знов з пiднятими вгору кийками.

- А, падлюки, пси! - ревнув страшний Патроклiв бас, i ту ж мить здоровезна постать вискочила перед Яроша, широко розмахнулася рукою i пошпурила важку каменюку. Один з селян скрикнув, ухопившися руками за живiт, та так i сiв на землю.

- Раз! - ревнув Патрокл.- А оце вам два! Нова каменюка примусила селян одбiгти ще далi.

- Назад, канiси куцохвостi, бо i ребра, й зуби вам сокрушу! - гукав Патрокл.- Бери й ти, отамане! Чого стоїш дурно?

Ярош i собi жбурнув каменюку, але зараз же скрикнув:

- Бережись!

Ледве встигли заховатися за камiння, бо селяни кинули на їх кийками й ломаками. Луснули й затрiщали об кам'янi купи кийки, розкидаючи дрiбне камiння, але шкоди коноводам не зробили нiякої.

- Кидайте! Чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбиваємо,- гукав на своїх ворогiв Патрокл.

Хмара знову набiгла на мiсяць. Потемнiло враз. Селянам стало зовсiм не видко коноводiв. Певнi були, що тi не втечуть з глибокої ями, але не могли добрати розуму, як їх узяти. Знали й бачили, що коноводи, не сподiваючись милосердя, боронитимуться до загину, i двох селян добре вже було вдарено камiнням, а третiй був увесь у кровi пiсля Ярошевого шворня. Кинутися на їх у темрявi, дак ще й гiршого добудеш.

- Побiгти в село по рушницю та й пострiляти їх,- радив хтось.

- Уцiлиш у темрявi!

- А хоч i вцiлиш, дак на Сибiр пiдеш! Треба живцем узяти та дати такого гарту, щоб острог їх живими взяв, та живими не випустив.

- Дак пiдождемо до свiту.

- А там село горить!

- То не з нашого краю.

- А там i до нас дiйде, як не погасять.

- Вiтру нема.

Нарештi наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там пожежа, а коли можна, то ще й людей на помiч покликав. Певнi були, що пожежа до їх хат не дiйде, i мали вартувати до ранку: повидно-му зручнiше буде брати.

Ледве парубок побiг, коли враз одна каменюка, друга, третя гепнула-поблизу селян.

- Чи ти ба! Знову кидають, чорти!

- Хай кидають,сюди не сягнуть.

А камiння все гупало. Нiкого, щоправда, не зачiпало, але все падало.

А це коїв Патрокл.

Поки ото мужики радилися, i коноводи не гаяли по-дурному часу i наскладали цiлi схiдцi вгору на кам'яний стовп.

- Ану, скоч, хлопче, на камiння,- звелiв стиха Лукашевi Патрокл,- чи сягнеш рукою аж нагору, до берега.

Лукаш скочив.

- З аршин не стає.

- Дурниця! На камiння, бери, муруй там!.. Нi, не так! Ти, Яроше, подавай йому камiння, а я шпурлятиму на той плебс свинячий, щоб не помiтив нашої роботи.

I ото почалася киданина. Патрокл зовсiм не силкувався влучати, та й не мiг би цього зробити, бо селяни стояли таки далеко i було темно. Йому не того треба було: вiн кидав, аби тi знали, що вони в ямi, i думали, що вони тiльки те й роблять, що камiння кидають. Швиргав i до кожного разу додавав словами:

- Оце тобi галушка у твiй свинячий рот!.. Що? Подавився? А оце тобi крашанка межи очi в лоб,- бодай тобi з його твої чортовi слiпаки повилазили! Маєте ще, азинуси, ось!..

- Готово! - озвався Лукаш стиха.