Серед темної ночi

Троє суддiв, прокурор i судовий секретар посiдали за довгий стiл, покритий червоним сукном. Лiворуч од їх, на двох м'яких канапах, сидiли присяжнi. Просто суддiв трохи далi посiла публiка: кiлька панночок i панiй, двоє-троє паничiв, якийсь пан з газети, кiлька мiщан… Праворуч стояло зроблене з дерева щось пiдхоже до клiтки з двома загородками; в однiй було ще порожньо, а в другiй, зiпершись на пульт, сидiв оборонець од суду.

Звелено ввести обвинувачених.

Первий увiйшов високий кремезний чоловiк у сiрiй рештантськiй куцинi, з чорною, в тюрмi зарослою, бородою. Увiйшов i став рiвно, випроставшись, як солдат на муштрi. Силкувався триматися непорушне, але ного очi турботно перебiгали вiд суддiв до присяжних i знову до суддiв.

За їм увiйшла дiвчина. Насунута наперед хустка ледве давала бачити худе, змучене обличчя; її очi дивилися додолу, i довгi вiї виразно лягали на бiлих як бiль щоках. Нервово закривала свої схудлi груди гидкою сiрою рештантською свитою.

Питають їх про iм'я. Його звуть Роман Сиваш, її - вона каже: "Левантина",- суддя виправляє: "Валентина",- Тополiвна.

Вибрано присяжних: двох мужикiв, чотири мiськi крамарi, а то якiсь панки-урядовцi. Секретар читає про обвинувачених - чим вони виннi.

Розказується все поряду: як Романа Сиваша пiймано на пiдпалi, як сам вiн признався в злочинствi, та ще й у тому, що крав конi. Мають судити його за пiдпал i за конi.

Валентина Тополiвна допомагала йому. Це було видко ось iз чого. Вона мусила бути в городi, у хазяїна в наймах, а опинилася в Диблях на пожежi. Там її так уразило мордування над Романом Сивашем, що впала непритомна i з мiсяць була пiсля того хвора. Дослiджуючи справи Сивашевої, слiдчий натрапив на цю подiю i вияснив, що Тополiвна була коханкою Сивашевi, що її бачено раз у раз iз ним, що вона жила в Струкiв, була зла на них, бо вони не вiддали їй усiх зароблених грошей; знаючи все в дворi у їх, могла провести туди Сиваша на пiдпал. Дiйшовши до цього висновку, слiдчий звелiв забрати Тополiвну до тюрми, скоро вона одужала, i оце тепер мають її судити.

Роман Сиваш каже, що вiн винен, але сам вiн, бiльше нiкого з ним не було. Хоч його тодi мордовано так, що потiм два мiсяцi в лiкарнi гоєно, але й тодi, i тепер вiн каже одно: тiльки вiн сам i винен, бiльше нiхто.

Левантина Тополiвна каже ледве чутним голосом, що вона не винна.

Приводять свiдкiв. Серед їх нема нi одного, хто мiг би сказати щось доброго про Романа або про Левантину. Слiдчий дбає про те, щоб обвинувачено, а не просте, щоб виявлено невиннiсть тих, кого вiн посилає на суд.

Перший свiдок - Денис Сиваш. Суд каже, що вiн може не свiдчити, бо вiн брат обвинуваченому, але Денис сам того хоче. Вiн починає розказувати про брата, як той нiчого не робив, обкрадав усiх i нарештi пiдпалив. Оповiдає всю подiю з пожежею, але каже, що Романа нiхто при ньому не мордував, що сам вiн признався в своїх злочинствах. За їм iдуть iншi селяни з Диблiв, i всi вони кажуть те, що й Денис. Про Левантину всi говорять, що вона справдi була коханкою Романовi, мала вiд нього дитину, пiшла слiдком за їм у город i вернулася на село тiєї ж ночi, що й Роман.

Пiсля селян - городяни. Це насамперед Квасюк. Вiн каже, що не один раз бачив, як Роман приходив до Левантини, бачив, як вони вдвох по городу ходили, а за нiч перед пожежею Левантина втекла вiд нього не знати з чого. Квасючка свiдчить, що Левантина була дiвчина негарна, гуляща, лiнива, що як вона покинула їх, то чимало дечого в хазяйствi не стало.

- Бога бiйтеся, хазяйко…- починає щось Левантина, але найстарший суддя спиняє її, кажучи, що вона може питати свiдкiв через нього. Левантина не розумiє, змовкає i вже бiльше не питає нiчого, а тим часом свiдчить той хазяїн, де Роман на квартирi був, що бачив Левантину в Романа вранцi,- либонь, вона в його й ночувала.

Якийсь присяжний питається в Левантини, чого вона опинилася тiєї ночi в Диблях? Вона каже, що хотiла перестерегти про пожежу.- Почому ж вона про це знала? - Довiдалась од Романа.- А чого вона була в Романа? - Вона червонiє й мовчить. Присяжнi й суддi певнi, що вона все бреше.