Серце Всесвіту

Шура вже хотіла підніматися нагору, та зненацька зупинилася. її погляд впав на дивовижний предмет, прикріплений до ракети. Це була подоба півкулі, що вросла в металеву поверхню космічного корабля. Дівчина придивилася до неї. Пригадала в пам’яті конструкцію ракети «Сатурн-1». Ні, такого виступу на цій ракеті не було. Тим більше, що метал корабля сріблястий, а ця півкуля — темно-фіолетова, майже чорна.

«Може, якийсь метеорит врізався в корабель під час польоту», — подумала Шура.

Ще раз придивилася. Ні, не схоже. Метеорити не бувають такі ідеально шліфовані. Жодної подряпини. Тоді… що ж воно?..

Раптом химерна думка промайнула в свідомості дівчини. Холодок хвилювання прокотився в душі. А може… ця півкуля… штучного походження!.. Тоді це подія світового значення! Скоріше нагору…

Шура відштовхнулася від скелі, метнулася, мов стріла, до поверхні. її зустрів гуркіт вертольотів, які нависали над місцем падіння, шум голосів. До шлюпки, де сидів розгублений хлопець, наближався катер. Він стишував хід. З палуби почувся гучний окрик, посилений динаміком:

— Хто вам дозволив пірнати?

Дівчина схопилася руками за борт шлюпки, скинула маску, гукнула:

— А в кого ж треба питати дозволу?

На катері засміялися. Вчений — товстенький, лисий мужчина в клітчатій сорочці— розвів руками, похитав головою:

— Ви хоч бачили, що там упало?

Шура вилізла на шлюпку, випросталася, схопилася рукою за борт катера, який буз уже поряд.

— Це не метеорит, — схвильовано сказала вона. — Це ракета «Сатурн-1»!

Вчений аж присів од несподіванки.

— Ви впевнені… в цьому? — чомусь прошепотів він. — Ви не марите?..

— Я читала напне. Крім того, біля ракети є якесь тіло… Штучного походження…

— Водолази! — крикнув учений. — Опускайтеся вниз! Не гайте ні секунди!

Шура скинула окуляри, серйозно поглянула на вченого, на моряків.

— Треба повідомити Комітет Міжпланетних сполучень. Сергія Соколова.

— Безумовно! — радісно згодився вчений. Потім, глянувши на обличчя дівчини, завмер з розкритим ротом. Тільки через хвилину він спромігся на слово.

— Те-те-те, кого ми бачимо? Та ви ж Олександра Місяць?

Дівчина досадливо знизала плечима.

— Ви вгадали. Але яке це має значення?

Моряки, почувши ім’я дівчини, оточили її, щиро потискували руки.

Вона, сміючись, вирвалася з дружнього кола, стрибнула в шлюпку.

— Підіймайте ракету. А я повідомлю в Москву. Хай пришлють спеціальний вертольот.

Вчений, який ще й досі не міг отямитися, гукнув:

— А чому ви тут? Адже скоро ваш політ?

— Відпочиваю, — усміхнулася Шура. — На Марсі моря нема. От і милуюсь на прощання.

Водолази почали опускатися під воду. Дівчина сіла до керма. А хлопець ще й досі остовпіло дивився на Шуру, мов зачарований. Нарешті, він здобувся на слово:

— Так ви… справді… та сама… що летить на Марс?.. Олександра Місяць?..

— Та сама, — засміялася Шура. — Гребіть до берега. У нас ще багато справ.

— Який я нікчема, — прошепотів хлопець.

— Чому ж, — одізвалася дівчина. — Тепер ви можете виконати обіцянку — розшукати мене на Марсі…

Хлопець присоромлено мовчав.

ДРУЗІ ЧИ ВОРОГИ?

До Голови Комітету Міжпланетних сполучень Соколова прибув славетний гість, один з найбільших філософів Заходу Семюель Мен.

Після офіціального прийому, який був влаштований в Космограді — науковому містечку під Москвою. Мен побажав говорити з Соколовим. Обидва вчені відокремилися від шумливого кола колег, зайшли до альтанки, захованої в густому плетиві дикого винограду. Звідси видно було купол Комітету, гігантську скульптуру Ціолковського в центрі зореподібної площі, але шум сюди не долинав.

Мен кілька хвилин спостерігав за скульптурою, важко зітхнув, похитав головою.

— Дивний утвір, — тихо сказав він. — Ціолковський зображений слабким дідом… Він втомлено спирається на палицю… Але обличчя сповнене сили і віри. Воно спрямоване в небо, до зірок…

— Що ж вас дивує? — запитав Соколов.

— Сама ідея… Мене дратує ваша фанатична віра. Адже й ви знаєте, що людина смертна, що людство недосконале, що його роз’єднують сварки, ворожнеча, нестатки. Не видно кінця шляху… Не видно мети… Звідки ж у вас віра? На чому вона виростає?..

Худе, аскетичне обличчя Соколова зберігало спокій, майже байдужий вираз. Тільки важкі повіки втомлено піднялися, на співбесідника зирнули пронизливі сірі очі.

Невже Мен серйозно запитує такі дурниці? Нібито! Великі чорні очі хворобливо блищать в їхній глибині горить вогонь якогось шукання. Чого не вистачає цій людині, якої розгадки?

— Я трохи дивуюсь, містер Мен, — сказав Соколов, повільно вимовляючи слова, ніби при слухаючись до їх змісту, — Невже для вирішення таких тривіальних питань ви приїхали до нас?..

— Майже, — хитнув головою Мен. — Це н пусті питання. Я прочитав, що скоро летить ваша експедиція на Марс. Я подумав про можливу зустріч з іншими істотами…

— То й що?..

— Я уявив собі цю зустріч… І не знайшов., у собі віри, такої віри, яка написана на обличчі цієї скульптури… Такої віри, яка звучить у ваших словах…

— Чому?