Щоденник однієї зради

Човен, який учора возив його між острівцями, зараз вирушить із ним до Наксоса. Там він сяде на рейсовий корабель і дістанеться до Пірея. Ось він починає бігти, розтинаючи хвилі, лишаючи по собі танучий слід під буркотливий ритм свого старого, заіржавілого моторчика, і Дукареліс утрачає відчуття часу та будь-який орієнтир. Він не знає, чи рухається, чи стоїть на місці, відпливає чи припливає. Бачить, як над кремезним тулубом Кероса з доісторичної сутіні виникає загадкова постать Антигони і її антична усмішка. Усмішка згасає, на обличчі з’являється гримаса болю й жаху. Він уявляє, жах тих останніх хвилин в руках психопата, убивці, що дарував троянди. Він учергове виявився немічним, безсилим зреагувати, захистити тих, кого любить. Міркує, чи повинен зателефонувати Ісмені, але жене від себе цю думку. Голій правді потрібні двоє, щоб кожен витерпів убивчість її ваги. Відчуває, що Антигона все ще поряд. Бачить, як вона приміряє нову сукню, рівняє троянди у вазі, підносить до вуст келих вина. Він і зараз здатен вловити смак її губної помади. Et si tu n’existais pas / Dis-moi pourquoi j’existerais... — нашіптує про себе.

Кидає останній погляд на Куфонисі. Безплідна земля з невисокими кипарисами, жовтувата, усіяна валунами, уламками мармуру, що блищать на розпеченому сонці. Будинок, який він прагнув побудувати біля моря. Око помічає фігурку господині пансіону, яка стоїть на набережній. Вона притулила руку дашком до очей і намагається стежити за човном, який віддаляється, аж поки той не перетвориться на цятку, ледь помітну тінь, що здригається мов годинникова стрілка. Тік-так, тік-так, чує він колобіг часу, з яким порожніє вміст клепсидри.