Щуролов

— Хай за мене скаже вам дещо Ерт Ертрус. — Щуролов вийшов і приніс стару книгу в шкіряній палітурці, з червоним обрізом. — Ось місце, над яким ви можете сміятися або задуматися, як завгодно.

…«Підступна та похмура істота ця володіє силами людського розуму. Вона також володіє таємницями підземель, де ховається. В її владі змінювати свій вигляд, об’являючись як людина, з руками й ногами, в одязі, маючи обличчя, очі та рухи, подібні до людських і навіть такі, що не поступаються людині, — як його повний, хоч і несправжній образ. Щури можуть також заподіювати невиліковну хворобу, користуючись для цього засобами, доступними тільки ним.

Їм сприяють моровиця, голод, війна, повінь і нашестя. Тоді вони збираються під знаком таємничих перетворень, діючи як люди, і ти говоритимеш з ними, не знаючи, хто це. Вони крадуть і продають зі зиском, дивовижним для чесного трудівника, і одурюють блиском свого одягу та м’якістю мови. Вони вбивають і палять, шахраюють і підстерігають; оточуючись розкішшю, їдять і п’ють досхочу і мають усього вдосталь. Золото та срібло є їх найулюбленішою здобиччю, а також коштовне каміння, для яких призначені сховища під землею».

— Але досить читати, — сказав Щуролов, — і ви, звичайно, здогадуєтеся, чому я переклав саме це місце. Вас оточували щури.

Але я вже зрозумів. В деяких випадках ми вважаємо за краще мовчати, щоб враження, що коливається й розривається іншими міркуваннями, знайшло вірний притулок. Тим часом меблеві чохли почали блищати світлом, що дужчало з вікна, і перші голоси вулиці прозвучали ясно, як у кімнаті. Я знову занурювався в небуття. Обличчя дівчини та її батька віддалялися, ставши смутним видінням, яке застилав прозорий туман. «Сузі, що з ним?» — пролунало гучне запитання. Дівчина підійшла, знаходячись десь поблизу мене, але де саме, я не бачив, бо не в змозі був повернути голову. Раптом моєму чолу стало тепло від прикладеної до нього жіночої руки, тоді як оточуюче, викрививши та змішавши лінії, пропало в хаотичному душевному обвалі. Дикий, дрімучий сон відносив мене. Я чув її голос: «Він спить», — слова, з якими я прокинувся після тридцяти неіснуючих годин. Мене перенесли в тісну сусідню кімнату, на справжнє ліжко, після чого я дізнався, що «занадто легкий для чоловіка». Мене пожаліли; кімната сусідньої квартири опинилася на той же, другий день, в моєму повному розпорядженні. Подальше не варте уваги. Але від мене залежить, щоб воно стало таким, як у момент відчуття на голові теплої руки. Я маю завоювати довіру…

І більш — ані слова про це.

1924

З російської переклала Noelle Daath

Оригінал твору: http://www.serann.ru/t/t828_0.html