Шовковий шнурок

– Воїни! Слава нашому падишаховії Слава намісникові бога на землі] Слава володареві всесвіту! Вперед – на гяурів!

– Уй я уй! Ун я уи! Алла! Алла! – відповіло військо. Загримкотіли барабани, заграла музика. Пролунала команда. Сколихнулися, як море, яничарські полки. Затріпотіли прапорці на спагіївських списах. Загін за загоном – на чолі з алай-беями – рушали в похід. На захід! На невірних!

– Ненку, як собі хочеш, а я повинен побачити Златку! Чого б це мені не коштувало. Хочу переконатися, що вона жива й здорова, моя пташка… Або хоча б дізнатися, де вона мешкає, в якій клітці горює, – сказав Арсен, вийшовши від султана і знову опинившись в обіймах Сафар-бея.

– У нас дуже мало часу. Військо зараз вирушає.

– Дурниці! Нам вистачить якоїсь години… Ну, я прошу тебе, брате!

Сафар-бей задумався. Потім рішуче махнув рукою.

– Е-е, гаразд. Ходімо!

Вони вийшли з палацу, сіли на коней і, обминувши Белградський замок, що височів над містом, повернули вниз, до Сави. Сафар-бей показав на красиву мечеть.

– Бачиш? Збудована Кара-Мустафою… Ще всередині працюють малярі… А там далі, за нею, його будинок.

Арсен байдужим поглядом ковзнув по справді красивій мечеті, по білому будинкові, що потопав у буйній весняній зелені. Він був смертельно втомлений виснажливою дорогою, і зараз йому хотілося одного – побачити Златку, а потім – заснути…

– Вона там? – поглядом показав на дім Кара-Мустафи.

– Там, там… Мізок тріскається, а не можу придумати розумного і переконливого приводу, щоб капуджі пропустили нас.

– А ти не думай, – сказав Арсен і вийняв з кишені золотий перстень з червоним камінцем. – Скажеш: великий візир наказав передати одалісці, бо сам не має змога це зробити… Ось і буде причина. А тебе ж, як чауш-пашу, тут, сподіваюся, усі знають?

– Знають усі, – погодився Сафар-бей. – Але коли дізнається Кара-Мустафа…

– Зараз йому ніколи, а попереду – війна! – Арсенів голос задзвенів металом. – Я зроблю все, щоб він з неї не повернувся!

Сафар-бей хотів щось відповісти, але, побачивши гірку гримасу на потемнілому Арсеновому обличчі і сухий блиск в очах, промовчав. Йому стало шкода товариша, що ось уже скільки літ не знав спокою і гасав по білому світу, мов неприкаянний.

Вони зупинилися біля конов'язі. Припнули коней.

Капуджі при воротях знали Сафар-бея і, не дуже допитуючись, пропустили.

Присипана золотистим піском доріжка привела їх до великого двоповерхового палацу. Могутні дерева оточували його з трьох боків, а перед фасадом розіслався чималий зелений лужок, посеред якого красувалася ранніми весняними квітами клумба.

Але сторож при вході, безбородий огрядний євнух, був невмолимий.

– Не велено! – сухо відказав він, підозріло поглядаючи на заросле колючою щетиною Арсенове обличчя.

– Тоді поклич кизляр-агу Джаліля! – почав сердитися Сафар-бей.

– Мені не велено відлучатися, ага.

– Але ж ми поспішаємо!

– Це мене не стосується, ага. Пускати в гарем нікого не велено! Що потрібно передати – я передам! – І він зачинив двері.

Друзі переглянулися. Що робити? Арсена розпирала лють. Він ладен був торохнути євнуха шаблею по голові. Але розум переважив: досить найменшого крику, як з усіх усюд збіжаться, мов цербери, капуджі і скрутять їх у баранячий ріг. Самі загинуть і Златку приречуть на довічне рабство!

Він відійшов до клумби і глянув на будинок. Десь там, за його стінами. Златка. Але де? За яким вікном? За якими гратами?

І раптом у нього майнула думка. Подати Златці знак!

Він засвистів широко відому на Україні пісню, що вже років тридцять, злетівши з уст співучої полтавки Марусі Чурай, тривожила людські серця і завойовувала все нових і нових прихильників. її знала і любила Златка. Вони разом співали її.

Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі.
Виплакала Марусенька
Свої ясні очі.

– Арсене, ти що? – здивувався Сафар-бей.

– Нехай буду проклятий, якщо ця пісня не змусить Златку стрепенутися і виглянути надвір!

Він засвистів знову. І в цю мить в одному з вікон рвучко відслонилася фіранка і з'явилася Златка. Смертельна блідість вкривала її щоки. Руки простерті вперед. Здавалося, вона б випурхнула і ластівкою впала коханому на груди, коли б не залізні грати.

– Арсене! – зойкнула дівчина приглушено. – Ненко!

Той зойк ніби підстьобнув Арсена. Він рвонувся вперед. Але міцна Сафар-беєва рука притримала його.

– Ти здурів. Арсене! Зараз євнух зчинить крик! – Він стиснув його так боляче, що Звенигора аж засичав.

Євнух виглянув з дверей, важко глипнув каламутними во-лов'ячими очима, але не зрозумів, що відбулося надвор!

Арсен жадібно дивився на змарніле личко Златки, гарячкове думаючи, а чи не спробувати зараз, коли Кара-Мустафа і його численна охорона у від'їзді, визволити дівчину? Та здоровий глузд підказував йому, що нема ніякої надії на удачу. Великий візир залишив достатню кількість капуджі й слуг, щоб захистити палац від усяких несподіванок.

Сафар-бей відгадав його думки і тихо сказав: