Шовковий шнурок

Як водиться, спочатку випили по чарці й закусили. Поляки, видно, добре зголодніли, бо рудий, горбоносий, худий, мов жердина, Порадовський і огрядний, кирпоносий Монтковський, знехтувавши своїм шляхетським званням, запихалися смаженою рибою, аж. кістки хрумтіли. Красивий, чорнобровий полковник Мен-жинськии осудливо поглядев на них, ніби просив трохи стримуватись, однак і сам їв, хоч і делікатно, але так, що за вухами лящало.

Нарешті, трохи втамувавши голод, Менжинський рушником витер вуса і сказав:

– Панове полковники, смачно ви нас пригощаєте, та приїхали ми аж із Варшави, звичайно, не за тим… – Він зробив паузу.

– А за чим же? Кажіть, пане комісаре, послухаємо, – вставив Семен Палій.

– Ви вже знаєте, панове, що султан кинув свої війська на Австрію. Річ Посполита підписала з імператором Леопольдом договір про взаємну допомогу, і найближчим часом король Ян вирушить до Відня.

– Чого ж хоче король Ян від козаків? – спитав голубоокий Самусь. – Адже ми не піддані короля…

Менжинський спокійно глянув на полковника.

– Річ Посполита потребує вашої- допомоги. Нам потрібна козацька піхота, рівної якій, як відомо, немає в цілому світі. Не відмовимось також від кінноти, якщо зможете виставити. За це королівська казна зобов'язується платити кожному грішми, сукном і годувати під час походу. Крім того, як ви розумієте, чимала буде і військова здобич. Все, що здобудете, – ваше…

– Козаки повернуться з походу багатіями, – додав, витираючи рукою вуса, Порадовський.

– Боюсь, небагато їх повернеться додому, – сказав полковник Абазин. – Не один накладе головою в чужому краю…

– В такому випадку всю належну плату одержить сім'я, – відповів Порадовський.

Захар ій Іскра, який на правах господаря сидів край столу замислено промовив:

– Люд наш за довге воєнне лихоліття зовсім зубожів, і козаки від плати не відмовляться… Знаємо з досвіду, що в разі перемоги і здобич буде чимала… Але на війні всяк буває: то ми поб'єм кого то намнуть боки нам, і доведеться тікати без оглядки. Тоді не до здобичі: кожен дбатиме про те, аби голови не позбутися…

– Чого ж пан полковник хоче?

– Половину плати – напереді Щоб жінки й діти залишилися забезпечені. Сім'ям загиблих – подвійна плата…

– Ми подумаємо про це, – відповів Менжинський.

– Скільки ж король Ян хоче набрати козаків? – спитав Палій.

– Скільки можна зібрати, хоч і тридцять тисяч.

– Ого! А не затріщить казна короля Яна?

Менжинський усміхнувся.

– Не затріщить… Гроші на це діло дає папа римський.

Полковники переглянулись. Власне, вони вже раніш знали, чого приїхали комісари, і вирішили, що немає підстав відмовлятися від походу, але не сподівалися на таку поступливість з боку королівських посланців. Промовив Палій.

– Панове комісари, ми згодні навербувати стільки козаків, скільки зуміємо за такий короткий час. І щоб ви знали, йдемо в похід не так задля плати, – хоча від плати не відмовляємося і наполягаємо, щоб плата була достатня і справедлива, – а передусім тому, що, захищаючи вас і австрійців, ми захищаємо себе… Як бачите, ми міркуємо трохи інакше, ніж міркував король Собеський, коли під час турецьких походів на Чигирин під тиском папи римського відмовив цареві Федору Олексійовичу і гетьману Самойловичу в допомозі…

– Не будемо згадувати старе, – поспішно вставив Менжинський. – То висока політика, і я не знаю таємних пружин, які нею керували…

Палій на знак згоди кивнув головою.

– Гаразд, не будемо… Хоча й не забудемо… І друге. Всім відомо, як безперервними війнами розорено наш край. Зараз ми своєю кров'ю і своєю працею піднімаємо його з руїн. Від Бугу до Дніпра і від Полісся до Дикого Поля знову починає колоситися житом-пшеницею наша земля. Але є спритні людці – і шляхтичі, і не шляхтичі, – котрі, роблячи вигляд, що не відають про наше існування, випрошують у короля приповідні листи на ці землі і приїжджають сюди, щоб посісти найкращі угіддя. Тільки наші гострі шаблі змушують їх повертати голоблі назад. Тож, щоб ні в кого не виникла думка, що ця земля нічия, ми хочемо мати від короля такі ж приповідні листи: я – на Фастівщину, Абазин – на Брацлавщину, Іскра – на Корсунщину, Самусь – на Богуславщину…

Менжинський задумався.

– Не в моїй владі вирішувати з цього приводу що-небудь. Але запевняю вас, панове полковники, що обов'язково передам вашу думку королеві Гадаю, заперечень у нього не виникне. Тоді вважатимемо, що в головному ми домовилися: козаки підуть у похід. Але, щоб не було потім непорозумінь, укладемо статті і зазначимо всі умови, на яких ми згодні навербувати охочих…

– Безперечно! – вигукнув Порадовський. – Ми підпишемо! – але тут же, схаменувшись, додав:- Якщо, звичайно, ті статті будуть помірковані, тобто якщо панове козаки не зажадають занадто багато…

Останні його слова мало не зіпсували всього діла. Запальний Самусь гнівно блиснув красивими голубими очима і рубонув без дипломатії:

– Ми козацькою кров'ю не торгуемої 1 хто може визначити, скільки вона коштує? Якою вагою зважити її цінність? Га?.. Коли шановні посли думають торгуватися, то нам ні про що розмовляти!