Сім стихій

І знову: «Руудр! Рудр, рудр!..» Гуркіт, який важко уявити. Я увібрав голову в плечі, потім підняв коліна і вткнувся в них; заплющив очі й чекав нових ударів. І слідом за ними прийшли інфразвукова хвиля, нечутне, грізне відлуння. І біль у вухах, і сині плями в заплющених очах, і тремтіння поваленого тіла. Я кинувся на пластикову підлогу, інфразвук заколисував мене і стискав у клубок. Ель пожбурило вгору, далі вниз, видно, щось скоїлося з автопілотом… Хотів звестися, проте не міг.

Знову удари. Пронизливий стоголосий грім: «Руудр!» Машиною затрясло. Ми доторкнулися до води. За склом — білопінний фонтан! Поштовх. На язиці, на губах я відчував холодний тремтливий пластик (кілька секунд я ще сподівався протриматися). Хвилі вдарили нас знизу і з боків. Вибили пломбу. В пробоїну увірвалося море.

Сіро-зелена каламутна вода підібралася до моїх ніг, рук, плюскотілася, від неї віяло свіжістю; обдаючи мене колючими бризками, лопалися білі пухирі. Я підклав руки під голову і лежав так, зіщулюючись від кожного удару. Потім спробував підвестися.

Звук повалив мене. Неймовірно сильний удар… Він прийшов звідкись згори. Вода захльостувала мене. Ще одна спроба підвестися… Гоготіння почало даленіти. Небо замовкало. Щось сталося. Машина нахилилася вперед… Назад. Я зрозумів: автопілот почав працювати знову. Він піднімав ель.

Вище. Ще вище. Ми випірнули, підскочили над водою, і тільки зараз я зрозумів, у якій скруті перебував мій помічник — електрична машина… Вгору, вгору. Море відступило, відпустило нас. Вода знехотя залишила кабіну, дзюркотіла буркотливо, відрізана від моря; спадала вниз.

Я підвівся. Моя рука рвонула за комір сорочки, ніби тільки й очікувала, щоб визволитися з-під моєї влади хоча б на мить. Я відкинувся в крісло. З волосся на обличчя збігали струмені води.

Розплющив очі. На мокрій підлозі, просто переді мною пломеніла намистина. Погляд шукав мертву птицю. Я повернув голову. Птиці не було. «Її змило водою у море», — подумав я і заспокоївся. Думки були повільними, лінькуватими, та й тіло не корилося зовсім. Мабуть, щось сталося з очима: контури приладів переді мною розпливалися.

Погляд знову повернувся до намистини. Вона теж розпливалася райдужною плямою. Мені здалося, що така ж пляма раптом і хтозна-звідки з’явиться на склі… За склом. Очі знову стали зіркими.

І тоді на хисткій межі двох світів — підводного й надводного, — там, де сірі пасма піни перемішалися з низькими язиками туману, я побачив раптом перлинну кулю. Була вона як величезний ель, що летить над водою, ніби побільшена копія мого еля. Легко, стрімко мчала вона над хвилями. Піднялася і йшла попереду мене. Я пробував догнати її — вона віддалялась. Я трохи звернув убік-вона теж збочила й повторила мій маневр. Наче моя тінь.

Наче тінь… Я свічкою здійнявся вгору і побачив, що куля трохи відстала. Я зрадів. «Подивимося ще, хто з нас краще літає», — подумав я. Переді мною виникли темні круті боки хмарної стіни — край ока бурі. Куля то зникала у хмарах, то з’являлася в їх розривах, іноді поряд зі мною.

Мій спогад про коралову намистину, і поява цього світляка-велетня — був між ними якийсь зв’язок. Пам’ять висвітив спалах: давній сон про незнайомку з дитинства, тепер він знову видавався мені сущою правдою — жодних сумнівів у вірогідності! (Адже намистинка у мене залишилась.) І мовби знову почув я її голос. Спокійні звуки, як музика, як шелест листя, як весняне жебоніння ручаїв. Не слова. Тільки звуки. Вже знайома мені, близька, до якої я звик, думка висвітлилася чітко і ясно. Лінії подій перетинались, утворюючи майже математичні фігури. І ніби блискавка прокреслювала їх рисунок світла лінія. Так навально втручалася стихія. Яка ж?..

Знову звуки. Ті звуки, що так нагадують музику, струмочки у виярках, вітер, — тихіше, тихіше… Вони ніби вселяли надію на допомогу. Я зрозумів: адже стихія ця — розум! Його прояви найбільше схожі на стихію, якщо тільки думка спостерігача не в спромозі упильнувати за ними.

Проте і мій власний розум подібний до цієї стихії, я сам був її часткою. Я став іншим. Роки зробили свою справу.

Скільки часу збігло! Дорога, багряний ліс… Та чи було це зі мною?

Тиша. Гук вітру раптово замовк. Навіть близькі хмари зупинились у своєму леті. Неначе уві сні.

Та це і був сон.

Поряд зі мною незнайомка, та сама, я одразу впізнав її. Вона була в елі, поряд зі мною. На її шиї — коралове намисто. І однієї намистинки начеб не вистачало. Я тільки дивився на неї і не зронив жодного слова. Поки вона не озвалася сама:

— У вас є бажання? — м’яко запитала вона. — Тепер я могла б його виконати.

Я замислився, потім відповів:

— Ні. Хай усе буде так, як є.

Дивовижна усмішка освітила її обличчя.

— Я не про це, — заперечила вона, і я зрозумів, що вона хотіла сказати.

— Тоді хай хвилини, що минуть за час нашої розмови, до мене повернуться. Не відбирайте їх у мене.

Вона засміялася, і я побачив, який зрадливий у неї сміх. І так само усміхнувся, але зовсім іншою усмішкою, невеселою. Напевне, я мав кепський вигляд: чуприна скуйовджена, плями крові на костюмі, сорочка розірвана.