Сім стихій

— А чому ти вирішив, що вона така безпорадна? Вона ж не з кам’яного віку до нас завітала. Вміння і знань у них, по-всьому, більше, ніж у нас. Навіщо їй браслет?.. Прикраса? Ні. Біоприймач. Випромінювач. Її електронний помічник, кінець кінцем. Навчитися мови треба? Треба. Призвичаїтися до своєї ролі треба? Треба.

— Нескладно все це. Натиснула кнопку будь-якого автомата на вулиці — і сукня, і туфлі саме за розміром. Знання мови?.. Ну про що там їй говорити?

— Та не говорити! Розуміти! Має ж вона знати, до кого потрапила у гості? Без сумніву. Ти мені добре якось пояснив, що людина складається майже виключно з води, і тому в акваріумі фітотрона понижчав рівень. Однак куди поділася квітка або те, що від неї залишилося? Поміркуй.

— Отже, браслет?..

— Без нього їй було б непереливки. Така вже її доля— жити під чужим іменем, затаїтися на якийсь час. Її лист… бачиш, його написано так, як я сам написав би. Їй потрібен проект, це ясно. Вона хотіла допомогти, її лист — майже готова стаття. Вона ніби каже нам: «Добивайтесь успіху. Це потрібно, можливо, не лише вам. Будьте обачними і наполегливими». Вона розгадала мене, Борисе. Мені здається, вона тепер може думати за мене. Хіба сама вона здатна була б?

— Ну що ж, значить, браслет! Хто її двійник?

— Сооллі.

— Сооллі? Проста жінка?..

…Вранці ми не знайшли на майданчику свій ель. Він пропав.

— Полагодити оморочку? Скажи-но, кому це потрібно — красти чужі елі, — мовив я повільно. — Машину легко замінити, викликати іншу — треба тільки повідомити своє ім’я і точні координати. Розумієш?

— Ось цим і займемося, — незворушно відповів Янков.

НІЧНІ ВОГНІ

У небі горів теплий жовтий вогонь. Ось уже близько години я стежив за ним. Він висів незрушно, потім опускався вниз, торкаючись вершини далекої сопки. І знову швидко, майже миттєво, здіймався вгору.

Навряд чи це був ель. Я покликав Янкова. Він виліз із свого намету, придивився, однак не знайшов нічого цікавого і сховався назад. Мені здавалося, він виморився за день і готовий лишити за мною право пильнувати за всім, що відбувалося довкола нас, у нашому світі, замкненому двома ланцюгами невисоких хребтів, виярком та ялицевим лісом на перевалі.

Я задрімав біля багаття. Потім щось розбудило мене, якийсь слабкий поклик підсвідомості. Я розплющив очі і побачив великий жовтий вогонь просто над тайгою. Він видався мені схожим на кульову блискавку, якою я уявляв її собі з розповідей. Однак проміння, що йшло від світлової плями, засліплювало, бачив я його розмитим і не міг збагнути, що воно таке. Я хлюпнув у долоню води, вмився. Дрімота пройшла. І нараз ніби прозрів: над далекою сопкою висів яскравий болід. Він не рухався кілька хвилин. Я ще раз покликав Янкова. Він неохоче відгукнувся і не вийшов з намету. Думаю, що я легко розпізнаю ракету, іоноліт чи терраплан. Ракетні вогні стрімкі, хвостаті, вони схожі на комети, тільки швидко тануть. У будь-якого авіобуса (та й у терраплана теж) цілий розсип кольорових вогнів. Це не забаганка: коли в атмосфері мчить тіло механічного птаха, доводиться, як і десятиліття тому, подбати про безпеку, дарма що є автоматика, світлові радари та інші атрибути повітряних трас.

Не так уже й важко визначити відстань, навіть у горах. Після двох-трьох спроб мені це вдалося. Результат приголомшив мене. До об’єкта, що світився, було кілька кілометрів. Я прикинув його діаметр: близько трьохсот метрів. Він опустився нижче і став схожий на місяць, тільки сяяв яскравіше. І відтінок світіння був інший. Виходить, це не відбите світло і не ілюзія, не фата-моргана.

Я пильно спостерігав його політ. Можна було подумати, що всередині кулі струмує білястий дим — тому вона й світиться. Якісь ледь помітні струмені мінилися всередині її, якісь шестерні й колеса оберталися там, а вона виростала на очах.

Мене анітрохи не злякало, коли вона почала наближатися. Та ось довкола посвітліло, наче на світанку, від дерев на пологий схил, де стояли наші намети, упали довгі тіні — і я вже мало не з острахом подумав, що, може, ще не зовсім прокинувся. Я крикнув. Янков вийшов з намета і втупився в мене. Потім повернув голову в той бік.

— Що це? — запитав він глухо.

І тут куля опустилася так низько, що, здавалося, ось-ось торкнеться найвищих дерев (вони запалахкотіли в її променях). Але цього не сталося. Куля ледь підстрибнула вгору й почала розвертатися. Форма її змінювалась і дедалі більше скидалася на старовинну аерогондолу, наповнену легким газом, — на дирижабль. На бортах цієї надзвичайно легкої з вигляду сигари раптом спалахнули два промені — зелений і червоний. Вони швидко промчали по ялинковій гущавині, поминули намет і метнулися врізнобіч. Червоний промінь піднявся, впав на гурт високих ялиць, і вершини їх огорнув густий темно-червоний вогонь. Я вирішив, що вони і справді обвуглились, але промінь ковзнув далі, по схилу побігла темно-червона пляма, а ялиці над нами знову засяяли у біло-жовтому світлі, що заливало все довкола.

— Поглянь, поглянь! — вигукнув Янков.