Сім стихій

— Анітрохи. Ті, перші, хто відкривав континенти, моря і протоки, до ладу навіть не знали, що на них чекає. Вони летіли на повітряних кулях, поспішали до полюсу на нартах, пробиралися вузькими стежками до підніжжя сяючих вершин, потім дерлися вище — на Джомолунгму, на марсіанські піки. Опускались у Маріанську западину. Ті, хто не потонув, не помер з голоду, не загинув від задухи, написали книжки-звіти про справу свого життя. А за ними просторими дорогами, надійними повітряними трасами і морськими шляхами, на вертольотах, на комфортабельних кораблях, на підводних човнах кинулися романтики. Саме вони й поклали початок цьому рухові, тобто романтиці. Й оспівали її у віршах і в прозі заодно з теорією подолання перешкод, якою вони довго займалися, перш ніж вирушити в путь. Як бачите, я не хизуюсь.

Вона мовчала, ніби щось обмірковуючи. Ця велика дитина, здається, навіть ворушила губами. Я підійшов до неї впритул і поцілував її. Тепер було можна. Потім — ніколи. Ніщо у ній не змінилося. Вродилася й одразу ж запала у вічність хвилина розуміння. Вона відкинула волосся, уважно подивилася на мене згори вниз (вона була трохи вища за мене), і я раптом побачив цю мить із майбутнього, мого майбутнього. Напевне, тоді мені стане сумно.

ВАЛЕНТИНА

На ній була світла сукня з мереживами. У пухнастому волоссі — лілова квітка. Великі сірі очі з чаром вічного подивування уважно вивчали мене. Важко було збагнути, яке враження я справив. Але затаєна сміливість і цікавість переважили. По хвилі мовчання я зненацька почув:

— Потоп — не казка. І не тому, що знаходять сліди древніх цивілізацій. А тому, що є океан. Людина подужає будь-яку силу, але океан поки що ні. Хіба не так?

Тирада про потоп наштовхнула мене на здогад, що їй не більше двадцяти — дивовижний, невизначений вік… Тіло й мозок пластичні, на обличчі сліди постійних змін, воно ніби дзеркало, в якому виникає хисткий образ, проте лінії так і лишаються незакінченими.

Я пригадав уголос.

— «Повітря потемніло від зливи, яка у навкісному падінні, вигнута поперечним бігом вітрів, утворювала собою хвилі, подібні до хвиль, здійнятих вихором куряви…»

— Звідки це? — жваво запитала вона.

— Леонардо.

— А далі?

— Не пам’ятаю. Здається, далі мовиться про зелені долини, по вінця наповнені прозорою водою, про високі дерева, що стримлять на схилах — на їх вершинах знаходять порятунок птахи, звірі й люди, — про хмари та блискавки.

— Це наше майбутнє, — сказала вона несподівано, — безмежний океан… кораблі.

— Мені цього знати не дано.

— Ну як же… спочатку океанські станції, підводні будинки. Нині — перші плавучі міста із мільйонним населенням. А далі?

— Ах он воно що! Напевне, ви маєте слушність.

— Усе пов’язане, збігається… Адже і кораблі, і плавучі хмарочоси — це мовби велетенський ковчег.

— Що ж, це не виключено.

— Отже, і ви так вважаєте?

— Ні. Я просто кажу, що це не виключено. Хто ж може замовити собі майбутнє? У космічному, звісно, масштабі.

Ми попрощалися ненадовго. Я забіг до Ольховського і кілька хвилин споглядав його велику поголену голову. Він помітив мене, чемно спровадив з кабінету двох настирливих молодиків з розкуйовдженими шевелюрами і люб’язно повідомив, що додати бодай слово до того, що я вже знав про Близнят, не може.

— Повні матеріали ще не надійшли, — скрушно мовив він, і в мене не лишилося жодного сумніву в тому, що й він поки що ждав їх нетерпляче.

Ладен був припустити, що людині в минулому столітті, яка чекала на безконечні зоряні польоти в усі краї видимого простору, видалася б дивною така пильна увага до того, що сталось. У ті часи позитивний наслідок просто не викликав сумнівів. Проте зараз, після тисячі й одної невдачі, коли мрія давно запала у непам’ять, коли вірити в п’яту стихію поза Землею перестали й коли раптом збулося…

— Шкода, — сказав я, — доведеться почекати. У редакції теж нічого…

— Хочете, познайомлю вас із людиною, яка перша виявила забутий корабель? — усміхнувшись, запитав Ольховський.

— Дуже хочу.

— Погляньте у дзеркало.

— Не зовсім вас розумію.

— Можу порадити лише — пригадайте заатмосферну станцію.

— Ах, он воно що! Невже? І він вийшов у наш сектор?.. Того самого вечора?

— Так, та сама блукаюча цяточка. Нерозпізнаний об’єкт. А в секторі працювали ви. Отже, вітаю!

— А я був пошкодував, що опинився на «Гондвані», — щиросердо зізнався я.

— Беріть «Дельфін», — сказав Ольховський, — все одно будемо стояти кілька годин. Тільки не глибше за кілометр. Далі робити нічого. Нецікаво. Темінь, сирість і похмурість. Краще подайтеся на мілину. Встигнете.

І я опинився на «Дельфіні». Разом з Валентиною (так я став називати її, не забираючи з її імені жодної літери, бо воно їй навдивовижу підходило).

— Який з мене біолог! — вигукнула вона у відповідь на моє запитання. — Тільки вчуся. Іноді ось чергую на «Дельфіні». Це простіше простого. Треба тільки пам’ятати, що робити: біоструми управляють усім: і механізмами і апаратурою.

— Ви, по-моєму, трохи перебільшуєте роль біострумів, Валентино.

— Звичайно, — зізналася вона, — управління переважно дублюється. З «Гондвани». Тому не розженешся.