Сивый Чуб (СИ)

– Це перекладається як «Істина Бога справжнього». Мій господар, як і я не полюбляємо такі книги. У них написано багато такого, чого люди не повинні знати. До того ж багато таких книжок написанні людською кров’ю, та ще і палітурка у багатьох з людської шкіри – Любомир изумился услышанному, подняв высоко брови и спросил:

– Ось як? А ця? Теж із людської шкіри? – Андрей утвердительно кивнул и сказал:

– Так. До того ж вважають що такі книги вибирають самі собі людину і переслідують її усюди. Це дуже погана книга…А взагалі уся ця хата дуже погане місце. Я скільки мимо неї ходив не наважувався зайти, а тут бачу козаченьки – от і сам думаю зайду. Але дарма ви тут зупинилися. Якіб причини вас сюди не загнали – моя порада вам, їдьте звідси! – Любомир сделал надменное лицо и сказал:

– Я козак! Я не боюсь ні бога, ні чорта. Я не боюсь ніякою нечистої! Я онук характерника! І у мене зброя мого діда – шабля яка ніколи не тупиться! – Андрей покачал головой и сказал:

– Ні ти не розумієш…Це дуже погане місце. Я… – Любомир резко вскочил. Ноги уже не так держали, позволяя слегка пошатываться, и он вскрикнул:

– Ні, це ти не розумієш! Ця шабля мій талісман! Я можу їй вбити що завгодно! Можу навіть камінь перерубати, а вона не затупиться не віриш? Дивись! Де ця мерзотна книга… – Любомир схватил книгу. Подкинул ее в воздухе и резко выхватив саблю тяжелым взмахом перерубил книгу на пополам ударив в пол. Перерубленные наискось части книги упали рядом с лезвием сабли, которое прорубило палас и действительно встряло в камень. Любомир рывком выдернул ее из камня и поднес плашмя лезвие к лицу Андрея, казав:

– Дивись! Ось тут вона щойно увійшла у каменюку! Бачиш ані подряпинки. До того ж вона залишається такою ж гострою. Диви! – Любомир слегка провел большим пальцем по лезвию и тут же образовался глубокий порез. Из пальца хлынула кровь и кровяные кляксы заляпали несколько бумаг разложенных на столе. В тот же миг Андрей неожиданно прытко вскочил из-за стола. В какую то секунду на его лице образовалась неестественно широкая улыбка обнажив ряды острых кривых зубов, и в такт ей также раскрылись глаза, а зрачки вытянулись как у кошки. Но в следующую секунду он испуганно закричал:

– Що ти накоїв? Це ж контракти які я віз до Хортиці! Що робити тепер? – Любомир не мог понять показалось ему или нет странное изменение на лице Андрея. Возможно это уже все самогон… Андрей, недовольно цокая снова сел на диван и сказал:

– Ну що ж тепер спробуємо мій напій. Слухай Любомире, я розповім тобі, що трапилось у цьому домі, а більш не треба мені нічого доводити. Добре? – Любомир нахмурился и сел на место. Андрей достал из мешка диковинную бутылку с темной жидкостью, налил себе и Любомиру. Они снова выпили. Любомир отметил про себя, что эта жидкость была самым ужасающим пойлом какое он когда либо пил. Во первых она смердела словно тухлые яйца, во вторых отдавала привкусом смолы. Однако крепостью она была выше, чем любой самогон. В горле у Любомира запершило. Он спросил Андрея:

– Слухай, у тебе є щось закусити? Таку гидоту я ще вжитті не коштував… – Андрей лукаво улыбнулся и ответил:

– Звісно у мене є чим закусити. Є в’ялене м’ясо самого небезпечного звіра на всій землі – и он протянул любомиру крупній кусок мяса, который достал из мешка. Любомир стал жевать его и удивился насколько вкусное мясо. Он поглотил его и спросил Андрея:

– Яке смачне м’ясо! Ніколи такого не куштував. Що це? Ведмідь? Вовк? Величезний кабан? – Андрей усмехнулся и ответил:

– Неважливо. Сподобалося і добре. Краще слухай, що трапилося у цьому домі…Колись давно на цьому місці було мальовниче село. Воно називалось Зарубки. І був у цьому селі голова. Кремезний такий чолов’яга, до того ж ще і справжнісінький характерник. Але був він один. Не одна дівчина чи жінка не могла покорити його серце. А він дуже бажав сім’ю. І от одного часу його позвали з собою козаки, у похід на Європу. Він погодився і поїхав. Довго його не було. Почали вважати, що він загинув. Але несподівано він з'явився. І з'явився не сам – поряд була його обраниця, біловолоса жінка дивовижної краси. Усе село раділо за нього. А жіночка його виявилась щось на зразок знахарки. У неї було велике дзеркало. Вона саджала перед ним людину, яка хворіла щось шепотіла і людині ставало добре. Невдовзі вона завагітніла і народила одразу трьох малюків, трьох дівчаток. Голова був на сьомому небі від щастя. Дівчинки дорослішали. Все йшло добре, доки випадково не виявилося, що жінка цього голови відьма – перевертень. Довго він не міг зміритися з доказами, а потім власно руч задушив свою жінку перед її дзеркалом. А де заховав тіло ніхто не знав. Але у той момент коли вона випустила дух, вона прокляла свого чоловіка. Прокляла навіки бути перевертнем … – на этих словах веки Любомира стали чудовищно тяжелыми и он вступил в неравную борьбу с погружением в мир снов…