Сказання про дітей Гуріна

Одначе трагедії його життя аж ніяк не можна осягнути лише за портретною характеристикою, позаяк Турінові судилось опинитись у тенетах велетенської містичної сили та жити під прокляттям ненависті, яке Морґот наклав на Гуріна, Морвен і їхніх дітей за те, що Гурін не скорився йому та зневажив його волю. Адже Морґот, або, як його ще називали — Чорний Ворог, — сам оголосив полоненому Гурінові, що за походженням він «Мелкор, перший і наймогутніший серед валарів, котрий був іще перед світом». Тепер же, втілившись у незмінну подобу гігантського та величного, проте жахливого Короля Північно-Західного Середзем'я, він був фізично присутній у велетенській фортеці Анґбанд — Залізному Пеклі: здалеку було видно чорні випари, які, здіймаючись із вершин Танґородріму — гір, які Морґот нагромадив понад Анґбандом, — заплямовували північне небо. В «Анналах Белеріанду» сказано, що «брами Морґота були на відстані ста п'ятдесяти ліг од мосту Менеґрота; далеко, та все ж — надто близько». Ідеться про міст, що вів до помешкань ельфійського короля Тінґола, який усиновив Туріна. Помешкання ті звалися Менеґрот — Тисяча Печер — і були на південному сході від Дор-ломіну.

Проте після втілення Морґота почав діймати страх. Батько пише про нього: «Озлоблюючись і помножуючи довкола себе лихо, чинячи підступи та плодячи небезпечних створінь, він передавав їм свою силу, а через те слабшав і ставав дедалі прив'язанішим до землі, не бажаючи покидати темних укріплень». Отож, коли Фінґолфін, Верховний Король нолдорських ельфів, сам-один примчав до Анґбанда викликати Морґота на двобій, то крикнув при брамі: «Виходь-но, боягузливий королю, битися зі мною власноруч! Мешканцю лігва, володарю рабів, брехачу та підступнику, вороже богів і ельфів, виходь! Дай мені глянути у твоє малодушне обличчя». Тоді, розповідають, «Морґот вийшов. Адже не міг проігнорувати такий виклик, кинутий у присутності всіх його капітанів». І бився він величезним молотом, що звався Ґронд, і при кожному ударі вибивав у землі вирву. І загнав Фінґолфіна в землю, а той, помираючи, пришпилив чималу ступню Морґота до землі так, що «чорна кров шугнула з рани і позаливала вирви, які вибив Ґронд. Відтоді Морґот ходив накульгуючи». Щось подібне було й тоді, коли Берен і Лутіен у подобах вовка та кажана пробралися до найдальшої зали Анґбанда, де сидів Морґот. Лутіен наклала на нього закляття — і «раптом він зсунувся, мовби пагорб, що сповзає під натиском лавини, і гримнув зі свого трону, і простягнувся на пекельних помостах. Залізна корона злетіла йому з голови і лунко покотилася долі».

Прокляття того, хто може стверджувати, що «тінь моїх задумів нависла над Ардою [Землею], а все, що є на ній, повільно, але невідворотно схиляється перед моєю волею», — цілком відмінне від проклять чи заклять істот, наділених меншою владою. Морґот не «накликає» лиха чи згуби на Гуріна та його дітей, він не «закликає» вищу силу бути посередницею, бо «Повелитель доль Арди», як він називає себе перед Гуріном, має намір допровадити своїх ворогів до загибелі самою лишень гігантською силою волі. Тобто він замислює майбутнє для тих, кого ненавидить, і, звертаючись до Гуріна, каже: «Над усіма, кого ти любиш, тяжітиме моя думка — мов хмара Судьби, — і зведе їх у темряву та відчай».

Мука, яку він вигадав для Гуріна, полягала в тому, що володар Дор-ломіну «бачитиме очима Морґота». Батько пояснює значення цього так: присилуваний поглянути Морґотові в очі, Гурін «бачитиме» (або його свідомість сприйматиме зі свідомості Темного Володаря) напрочуд правдоподібну картину подій, спотворену бездонною злобою Морґота. Можливо, хтось би і спромігся не піддатися владі Ворога, та Гурін не встояв перед нею. Почасти тому, стверджує батько, що з любові до свого роду та нестерпної тривоги за нього Гурін прагнув будь-що дізнатися якомога більше про роковану йому долю; почасти ж через погорду, яка змусила Гуріна повірити, ніби, перемігши Морґота в суперечці, він зможе «передивитися» його чи принаймні зберегти здоровий глузд, аби відрізняти правду від поріддя зла.

Ось якою — дедалі сумнішою від часу від'їзду Туріна з Дор-ломіну й упродовж цілого життя його сестри Ніенор, яка ніколи не бачила батька, — була доля Гуріна, приреченого нерухомо сидіти на височині Танґородріму, вигадана його мучителем.