Сказання про дітей Гуріна

Ці взаємопов'язані, однак незалежні оповіді колись давно постали з довгої та складної історії валарів, ельфів і людей у Валінорі й у Великих Землях; залишивши «Втрачені оповіді» незавершеними, мій батько відійшов од прози й кілька наступних років працював над великою поемою під назвою «Турін, син Гуріна, та дракон Ґлорунд», а у виправленій версії — «Діти Гуріна». То було на початку 1920-х років, коли він викладав в університеті Лідса. Поему написано стародавнім англійським алітераційним віршем (віршована форма «Беовульфа» й англосаксонської поезії загалом), і батько засобами сучасної англійської мови передав струнку систему наголосів і «початкової рими» — тих речей, що їх дотримувалися давні поети, — тут він був справжнім майстром, адже використовував цей стиль у розмаїтих варіаціях: од драматичного діалогу «Повернення Беортнота» і до елегії, присвяченої чоловікові, котрий поліг у битві при Пеленнорських полях. Алітераційна версія «Дітей Гуріна» виявилася найдовшою з усіх поезій, написаних цим віршем, адже налічувала понад дві тисячі поетичних рядків. Однак батьків задум був настільки грандіозним, що, незважаючи на таку їх кількість, розповідь дійшла лише до опису драконового нападу на Нарґотронд. Потім батько відмовився від цієї версії, адже (з огляду на загальний обсяг тієї «Втраченої оповіді»), щоби завершити її в задуманому масштабі, потрібно було би написати ще не одну тисячу рядків. Але вже другий варіант виявився приблизно вдвічі довшим за перший, хоча розповідь тут зупинилася навіть раніше, ніж у попередній версії.

У тій частині алітераційної легенди про дітей Гуріна, яку таки спромігся написати мій батько, давнішу історію з «Книги втрачених оповідей» було помітно розширено та детально розроблено. Найзначнішими нововведеннями стали поява Нарґотронда — великого підземного міста-фортеці — та його просторих володінь (центрального елемента не тільки легенди про Туріна і Ніенор, а й усієї історії Прадавніх Часів Середзем'я), а також опис господарських угідь ельфів Нарґотронда, який дає опосередковане уявлення про «мирні ремесла» прадавнього світу, бо ж такі «проблиски» віддалені великим проміжком часу. Просуваючись на південь уздовж річки Нароґ, Турін і його супутник (у тексті цієї книги — Ґвіндор) дісталися позірно цілком безлюдних земель при вході до Нарґотронда:

…добрівши до краю, що в добрі плекався,
від гирла ріки до гарних дістались
наділів і бачать: ніде ні душі
на полях, перелогах і луках Нароґу,
чагарі полонили лани родючі
між горбами і річкою. На ріллі мотики
лежать забуті, а в буйних садах
трухнуть драбини у травах високих;
дерева голови задирали кудлаті,
за ними стежачи, і пониклі трави
нашорошили вуха; хоч вигрів полудень
землю і зелень — їм зимно було.

Отож, двоє подорожніх наблизилося до дверей Нарґотронда в ущелині ріки Нароґ:

…край води кряж височів,
стрімко здіймались над бистрінню бескиди,
і звивалась тераса, оторочена соснами,
рівна й широка, прорізана вміло, —
краяла круч відкриті схили.
Там прорубано темні й величні
брами у схилі, брусом обшиті, —
поперечки й одвірки воздвигнуто з каменю.

Там їх схопили ельфи і провели крізь портал, який замкнувся за ними:

З гулом і гуркотом велетенських завіс
зачинилася, хряснувши, брама важезна, —
гримнув громом грюкіт її,
відлуння жахливе полинуло, котячись
під незримими стелями пустельними ходами;
де й ділося світло. Далі, ступаючи
наосліп, провадила їх варта зміїстими
тунелями довгими, що тонули в темряві, —
аж блідо заблимали, наблизившись, відсвіти
смолоскипів палаючих; прискорили крок вони —
і гамір уривчастий гурту великого
торкнувся їх вух. Повищала стеля.
І раптом, уражені, за ріг завернувши,
беззвучне й величне віче узріли:
в нескінченній сутіні сотні принишкли, —
під високим склепінням, що нависло, як темінь,
чекали їх німо.