Скрут

Її голова лежала на його передпліччі. Її тепла спина притискалася до його грудей, дотик був м’яким і затишним, він сховав холодного носа в її густому волоссі й, засинаючи, відчув себе спокійним і захищеним. Як колись, у напівстертих спогадах раннього дитинства, біля майже забутої матері…

Тіар повернулась уві сні, звільняючи його затерплу руку. Тепер він відчував на собі її подих; ніс відігрівся. Під його стуленими повіками металися кольорові плями, він вислизав у сон, провалювався в солодку яму, де пахло лікарським зіллям…

Далі він здригнувся, ніби від поштовху.

Усередині їхнього з Тіар притулку було тепер по-справжньому тепло, навіть задушливо; жінка спала, він чув її спокійне дихання й відчував м’який пружний бік. Намагаючись зміркувати, що його збудило, Ігар прислухався; навколо панувала тиша, й навіть Місяць, що пасся віддаля, не виказував своєї присутності жодним звуком.

Тоді він прислухався до себе. Затамував подих і замружив у темряві очі, намагаючись відігнати нав’язливе видіння — Тіар, оголена, входить у воду…

Видіння не минало. Він спробував відсунутися; жінка спала мирно й безтурботно, а він відчував її пружний бік і бачив при цьому, як річкова вода струмочками стікає по стегнах і колінах… По білій оксамитовій шкірі. Вона рівно дихала уві сні — а йому здавалося, що її дотик обпікає. Що щільна тканина її сукні стає прозорою, мов серпанок. Що він бачить, як мірно колихаються груди… І маленький пупок зморщився, ніби замружене око… Що варто лише простягти руку…

Він до крові закусив губу. Біль на мить упорався з марою — але тільки на мить, бо й із солонавим присмаком у роті триклята плоть дратівливо бажала, бажала, бажала… Її губи, оточені ледь помітним пушком… Запах диму й зілля… М’який бік, важкі груди, нестерпний дотик…

Він ледь стримав стогін. Боком, наче краб, вибрався з-під ковдр у досвітній холод. Рачки відповз убік; кінь здивовано форкнув.

Птаху, яке безчестя! Яка підлість і гидота, він бридкий самому собі… Його трусить від холоду й жадання, і та клятва, яку він приніс на Вівтарі, ні від чого, виявляється, не захищає…

Він до світанку блукав у темряві, стрибав, намагаючись зігрітися, і рахував кроки. І гнав, гнав від себе настирливий образ, і закликав спогади про Ілазу, порівнював і знову переконувався, що його дружина гарніша. Молодша й гарніша, тонша й легша…

Тіар прокинулася, коли розвиднілось. Акуратно склала ковдри до скрині; розпустила й ретельно розчесала темне з мідним полиском волосся, скоса глянула на тремтячого Ігара — та ні про що не спитала.

Під першими променями сонця він зігрівся й задрімав, скорчений на жорсткому сидінні; Місяць невтомно біг уперед, крізь сон Ігар чув, як Тіар розпитує когось про дорогу, про розгалуження шляхів, про Підчерев’я; у нього не було сили, щоб розтулити повіки. Й сновидінь теж не було.

Далі він прокинувся — трусити перестало. Сіпнувся, підняв голову, намагаючись зрозуміти, куди вони приїхали і котра тепер година; ні селища, ні заїзду, бодай самотньої хатини поблизу не було. Поле — вижате, гладеньке, й на самім краєчку вдалині ряд високих тополь, нерівний, ніби китиці на старій скатертині.

Тоді він запитливо глянув на Тіар. Вона відпустила віжки й замислено дивилася на стерню, де поблискували срібні ниточки тонесенького павутиння.

Він злякався. Мовчання, порожнє поле, очужіле обличчя жінки, сидить поряд…

— Ми скоро прибудемо, Ігаре, — промовила вона повільно. — Я розпитувала людей — два дні шляху від сили…

— Справді? — запитав він, намагаючись зобразити радість. — Добре, як добре, сестра вже зачекалася…

Тіар повернула голову:

— Сестра?

Він похолов. Триклятий сон розм’якшив мозок. Трикляті безсонні ночі…

— Ілаза… Дружина.

Тіар підняла брови:

— Дружина чи сестра?

Він роздратовано труснув головою:

— Дружина… Ми поєдналися на Вівтарі.

Тіар не відводила погляду. Зелені зірочки здавалися Ігарові недоступно холодними й недосяжно далекими — справжні зорі небесні, колючі й байдужі.

— Ти забрехався, Ігаре. Ти постійно брешеш.

Він відчув, як стискується горло. І це тоді, коли він сказав найчистішу правду…

— Я люблю її, — від зціпив зуби. — Я присягаюсь…

А чи любиш? — запитав невидимий спостерігач. А чи впевнений ти у своїх словах?

— Я люблю! — вигукнув він безпорадно. Тіар відвернулася.

Ігар дивився, як вітер шарпає тонке пасмо в неї на скроні. До мети залишилося якихось два дні… Нехай Птах навчить його бути сильним. Тому що він стомився, він безнадійно стомився, й від колишньої рішучості не лишилося й половини…

— Ти знаєш, мені ж можна сказати, — вона дивилася на нього знову, і зелені зірки потроху теплішали. — Мені дуже багато чого можна сказати, ти не уявляєш, скільки таємниць я отак ношу… Скажи мені, Ігаре. Я все чекала, що ти зробиш це сам…

Він мовчав. Місяць переступав ногами, в’яло ганяючи хвостом млявих уже осінніх мух.

— Той тягар, що тебе гнітить, — Тіар дивилася, не відриваючись. — Таємниця, що її ти приховуєш від мене. Мені шкода, що ти не хочеш, не зважуєшся…