Скрут

Курява на шляху осіла. Хлопець стояв там само — і дивився. Пильно, якось болісно, напружено; вона здивовано подумала, що хлопець цікавий. Є в ньому щось… Незвичайність якась, котру навіть вона, ловець душ, не відразу в змозі вгадати…

Вона знову посміхнулась і поманила його пальцем.

Думала, він підбіжить, мов собача, — та хлопець наблизився повільно, сторожко, ніби ступаючи по товченому склу.

— Як тебе звуть?

Він забарився лише на частку секунди. Може, від хвилювання? По тому його запечені губи розліпилися:

— Ігаром…

Вона глузливо цокнула язиком:

— Ти хотів збрехати? Думав, чи казати правду, а потім усе-таки зважився? Ігар? Тебе дійсно так звуть?

Він кивнув.

— А навіщо тобі брехати? Ти що, шахрай?

Він помотав головою — трішки старанніше, ніж слід було. Вона вирішила залишити це запитання на потім… Якщо «потім» буде.

— У мене до тебе доручення, Ігаре… Виконаєш?

Він облизав губи. Знову кивнув. Ні, подумала жінка, він таки красунчик. Дівчачий пестунчик.

Із-за її корсета з’явився складений учетверо аркушик; хлопчиськові належало пожадливо стежити за мандрівкою її руки в потаємні місця — але він не зводив погляду з її обличчя. Начебто запитав і чекав на відповідь; цю незрозумілість вона теж вирішила залишити на потім.

— Ось що, Ігаре… Це лист. Ти віднесеш його за адресою, котру я назву… Зрозумів?

Він кивнув.

— Тобі не цікаво, чому я довіряю настільки важливу справу тобі? Шарпакові з вулиці, якого бачу вперше? Адже ж цікаво, правда?

Знову кивок. На «шарпака» такі, як він, зазвичай не ображаються.

— Це дуже кепське доручення. Той пан, для кого лист, може розгніватися, Ігаре. І добряче відлупцювати посланця. Тебе. Ну то що, берешся?

Їй цікаво було стежити за зміною виразів на його обличчі. Він кивнув, хоча спершу й замислився — лише на мить. Чи не повірив?

Вона розсміялася:

— Бачу, ти гарний хлопець… І хоробрий. Ти вмієш читати?

Він помотав головою — майже без затримки; втім, для її ока «майже» не існувало. Вона обірвала сміх і насупилася:

— А оце кепсько. Навіщо ти брешеш?

Він зашарівся, мов найбільша з її троянд. Навіть очі зволожилися — це ж треба такого!

— Я не гніваюся, — її голос пом’якшав. — Але тільки більше не бреши… Листа не читай. Віднесеш — приходь сюди само та чекай. Якщо зробиш усе, як звелено… Подумаємо про винагороду. Зрозумів?

Він вислухав адресу і відступив, судомно стискаючи заповітний аркушик. Вона помахала йому рукою — із чистим сумлінням повернулася до коров’ячого товариства.

Він повернувся на заході сонця. Після вечері жінка без особливої надії підійшла до ґрат — і побачила його; він стояв на колишньому місці. Хлопець підняв голову, і вона розгледіла в нього на обличчі темний синець.

На частку секунди їй зробилося незатишно. Не можна сказати, щоб вона відчула себе винною — просто ніяково, незручно, незвично якось на серці. На щастя, дивне відчуття майже відразу і полишило її; вона знову поманила юнака пальцем.

Його хода ледь змінилася. Він ішов якось боком, горбився та волік ногу. Підійшов і зупинився під ґратами, дивлячись на жінку знизу вгору. Очі були сірі.

— Відніс?

Кивок.

— Бачу, шляхетний пан прочитав послання?

Знову кивок.

— А ти? Прочитав?

Пауза. Вона перестала бачити його очі — тепер перед нею була розкішна шапка поплутаного русявого волосся. Довга мовчанка; нарешті — ще один приречений кивок.

Вона розсміялася:

— Ну, молодець! Ти прочитав, знав, що написано, — і все одно поніс?

Плечі у хлопця піднялись — і обпали.

— Розумник, що не збрехав, — сказала вона м’яко. — Йди до воріт — я звелю, щоб тебе впустили.

Він підняв очі й навіть здивував її…

Божевільною радістю в цих очах.

«Вона середнього зросту. У неї темне волосся з мідним полиском і карі з прозеленню очі. Швидше за все, вона змінила ім’я… Вона вміє читати і писати, у неї, можливо, витончені манери, — але походить із простолюду. Вона розумна…»

«Але скільки їх! Скільки їх, таких жінок! Колір волосся й очей, змінене ім’я… Мені ніколи не знайти її за цими прикметами!»

«Я не сказав тобі всього. Під правою лопаткою в неї родима пляма у вигляді ромба… Але головне — вона не така, як усі. Де б вона не була — вона вирізняється. Шукай; ти знайдеш її, як у темряві знаходять маяк».

* * *

Дім уставав раненько, на зорі; в сутінках ж він поринав у тишу, і за порушення нічного спокою належала кара. Дім жив за особливим суворим розпорядком; дівчинці здавалося, що каміни зітхають, віконниці бурмочуть, а з фасаду дивиться вікнами безстороннє обличчя, схоже на голову бабці, й поріг — її опущена щелепа.

Вона невдовзі навчилася защібати пояс, потрапляючи гачком у дірочку — згодом і дірочка зробилася більшою та зручнішою. Тут її не примушували, як колись, прибирати в курнику чи носити дрова; тут було багато вільного часу, але дівчинка не знала, як його згаяти. Інші діти, — а всі вони були у ближньому чи дальньому спорідненні один із одним, — ретельно її уникали.