Слід «Баракуди»

Не встиг я ступити й кроку, як відразу впав. Підвівся, знову рушив. Нічого не виходить! Хитає, кидає з боку на бік. «Крен майже небезпечний — сімдесят градусів», — сказав би штурман Сакало.

— Одвик, — спостерігаючи за моєю «п'яною» ходою, розсміявся Альфред. — Ну, та нічого — мине. Таке й з нами було, коли ми вперше зійшли на землю.

— Давай, Васка-Кваска, моя тебе держати буде, — запропонувала Лота.

— Я сам, — відповів.

— Не комизься, да Гама! — владно наказав Заєць, беручи мене з другого боку за руку.

Отак попідруки друзі мене й повели.

Видовище не з приємних. Я був безпорадний. На душі від того тяжко й гірко. А тут ще й Лота — звичайно ж, із добрих намірів! — називає мене своїм французьким «Poulet» — курчатком. Справді що курча, тільки з обскубаним хвостом!

Вийшовши до лагуни, на рівне піщане узбережжя, Заєць весело сказав:

— Тепер іди сам, неборак!

І, моргнувши Лоті, щоб та мене відпустила, тихенько підштовхнув ззаду.

Розставивши для рівноваги руки — так, бачив я в цирку, роблять канатохідці,— і побоюючись, щоб не впасти, немов заведений, попрямував до лагуни.

Кілька кроків не дійшов, таки впав. І все ж, рачкуючи, під оглушливий сміх Зайця поповз до води.

Яка ласкава, приємна купіль!

— Далеко не запливай.

Альфред і Лота кинулися у воду теж.

Кілька днів тому товариші відвідали південну частину острова. Тепер треба було обстежити його північну околицю.

Розлігшись із півдня на північ кілометрів на десять уздовж, острів був неширокий. Того разу друзі встигли побувати ще й у східній та західній частині — біля лагуни й океану. А зараз ми хотіли пройти до крайнього північного мису.

Мангрова гущавина підступала впритул до води. І без того вузьке узбережжя дедалі вужчало, поки й зовсім зникло — його піщаний окраєць поглинула зелена повінь мангрів.

— Тут нам не пробитися, — сказав я, з власного досвіду знаючи, що таке гущавина болотистого коралового узбережжя. — Залишимо лагуну й майнімо на зовнішній бік острова, а вже звідти, уздовж океану, пройдімо далі.

Заєць погодився.

— Васка-Кваска розумний голова, — похвалила, скуйовдивши мого чуба, Лота.

— Свята простота! — заперечив їй Альфред. — Нейрофізіологи доводять, що в розумовій діяльності людини беруть участь не лише клітини головного мозку, його помережена звивинами сіра речовина.

— Виходить, не обов'язково думати головою?

— Мабуть, що так.

— А ти збираєшся захищати дисертацію! Чим же ти, безголовий Зайцю, думатимеш?

— Побачу…

І, простягши руку до кущистого мангра, він наважився було його розсунути, як раптом скрикнув, наляканий:

— О-йо-йой — жаби!

По листю щось гулко пролопотіло, так, ніби припустився дощ. Віялом посипалися зелені краплини.

Я розсміявся.

— Не бійся, Альфреде, — заспокоїв його. — То рибки-стрибунці. У них є зябра й легені. Тому можуть жити і у воді й на суходолі.

— Як риба з річки Амазонки — піраруку?

— І як ті нещасні, кому американські експериментатори приживляють зябра й перетворюють на людинориб.

Я згадав скелю Голова Дракона, лабораторію на ній, смерть нашого друга Чанга. Уявив, що б могло статися, якби ми не втекли, і мене охопив жах.

— Не будемо про це говорити.

— Гаразд, друже.

Ми мовчки попрямували до океану.

Крізь гущавину пробилися на протилежний бік. Вийшли до стрімкого, утвореного з базальтів, узбережжя.

Базальти — надійний сторожовий бар'єр, що захищає острів від нападу океану. Хвилі, наткнувшись спочатку на кораловий риф, який зубчастою торочкою зводиться над водою, розбивалися об високий базальтовий козирок, і, присмирілі, відступали назад. Так із року в рік, од віку до віку суходіл з океаном веде єдиноборство.

Ми опинилися на зламі острова, звідки як до південного, так і до північного мисів була майже однакова відстань.

Звивиста лінія узбережжя, його лиснючий, ніби спина морської химери, мур. Угорі, за кілька кроків од води, нахилені до океану пальми — знайома тому, хто побував на атолах, картина.

Не стану оповідати про обриси острова, бухточки, затоки, підступи до них, де в часи відпливу з-під води вишкірюються гострозубі коралові рифи. Вам це ні про що не скаже. Та й не гідрограф я. А крім того (хоч і для службового користування) існують лоції, в яких острівні узбережжя докладно описані. Описані, якщо, звичайно, острів нанесено на карту. А коли він — терра інкогніта, тобто невідома земля?.. Це вже потім ми довідалися, що назва атола — Хібоко. Поки ж нічого цього не знали.

Мета нашого походу така: довідатися, чи немає де-небудь джерела з прісною водою. В кораловому грунті таких джерел, як правило, не буває. Але трапляються самою природою вимуровані ковбані, в яких після дощів збирається чимало води. Вона й рятує тубільців на випадок посухи.

Води, скільки і йшли, не було. Кокосові гаї стояли обчухрані. Подекуди на місці пальм стирчали потрощені штормом стовбури.

І все ж це була надійна твердь, далеко серед океану загублена цятка коралового суходолу.