Слiди на плинфi

Малий став навколiшки за дядьком i не знав, що йому робити, який принести дарунок Берегинi.

Дядько, мов би прочитав думки малого i простягнув йому важку кам'яну намистину.

Хлопчик тiльки зiбрався з духом, щоб вимовити своє закляття, як хруснула пiд чиїмись ногами суха гiлка. I дядько, i небiж одноразово й рвучко обернулись. Вони побачили молодицю. Бiле запинало було якось дивно пов'язане - анi так, як у замiжнiх, а нi так, як у вдовиць.

Була набагато вища за дядька Пiвня i в правицi тримала довгого костура з чiткими карбами вiзерункiв. Обличчя блiде, чорнооке й чорнобриве з бiлопопелястими косами не вiщувало нiчого доброго.

Пiвник зразу впiзнав її, хоча й нi разу не бачив. I про неї наче довго чи багато нiхто не говорив. Але якщо колись, якось та десь хтось хоч слово казав, що її стосувалось, вiн все запам'ятовував. Що потаємно в пущi живе чарiвниця, вправно людей лiкує, знаходить пропажу, може порчу на худобу навести, i до людей часом буває лиха. Особливо до тих, хто старi звичаї забуває i постiйно бiгає до нових церков. I ревним християнам вона жодному не допомогла. Хто казав, що вона донька якогось ворожбита, хто - вона небога головного волхва всiєї пущi, що простяглась до самої рiчки Прип'ятi. А одного разу чув Пiвник бесiду старезних дiдiв, що вона пра-праправнучка однiєї з жiнок-полонянок самого князя Мала, того Мала, що став на прю з княгинею Ольгою.

Страх напружив все тiло Пiвника пiдкинув на рiвнi ноги.

За ним дядько пiдхопився i постав iз порожнiми руками, зовсiм без зброї.

Зневажливий смiх чародiйки вiдбився багатоголосим вiдлунням вiд Святого озерця, кам'яних брил i десь загоготiв у верховiттях дубiв.

Вiд переляку в Пiвника зацокотiли зуби.

А чарiвниця все била словами, проклинаючи i заклинаючи дядька Пiвня:

- Рабам немає сюди шляху-дороги! Раби тут не моляться! А ти, Пiвень, у рабствi в боярина, у рабствi в гречина-попа! Боярин господар твого тiла, а рабський бог служить хитрому Гречину. Я була, була на вiдправi, коли ваш грек припхався на нашi землi! I що вiн вам казав?! Що вiн вам казав - що всi ви раби господа бога! I брав з усiх мзду! З усiх брав! З мисливця - бiлкою, з ратая - мiрою жита, з бортника - медом чи вощиною, з боярина - срiблом! I от ти, виходить, раб рабiв! Бо твiй боярин, вiн i раб бога, i князя, а князь раб бога, а ти їхнiй раб. Раб рабiв i пес смердючий! Пес смердючий, що сам собi ошийок шукає! Ти у Київ збираєшся i думаєш там пiднестись у своєму рабствi до гриднiв?!! Як станеш воєм, то вже ти не раб? Воїн, витязь свою землю, свою хату i рiдню захищає, а вой княжий? Сьогоднi вiн iде з князем проти степовикiв, iде завтра проти суперника княжого у своїй землi! I грабує єдинокровцiв так само, як i клятих степовикiв! Тiльки раб з наказу рiже i грабує однокровного чоловiка! Геть вiд святого мiсця iз своїм рабським смородом! Геть iз ладаном i свiчами! Щоб тебе не обминули нi лихоманка, нi трясовиця, нi громовиця, яi ломовиця! Бодай пiд тобою пали всi твої конi! Нехай здригнеться твоя правиця! Нехай тобi каменем зависне твiй хрест на шиї!!!

Вона замовкла, щоб перевести дух, бо її душила лють. I вона хапала вiдкритим ротом повiтря. Пiт рясно котився з її чола! Вона лiвицею шарпонула за комiр сорочки i роздерла її до пояса. Оголилась її довга шия. А навколо шиї обвилась товста сiра гадюка i голову вниз опустила. Розхитувала невеличкою трикутною голiвкою мiж оголених важких грудей. Чарiвниця, виставивши наготу, рушила на них.

I змiя за її кроками погойдувалась межи важких набряклих грудей.

Чародiйка розтулила вуста, щоб, певно, ще якесь закляття проказати, як малий завищав, як заєць у пазурях рисi, i щосили пожбурнув намистину. I важка кам'яна намистина вдарила у вiдкритого рота чародiйки. Хруснув бiлий зуб, i вона виплюнула його разом iз кров'ю.

Дядько пiдхопив зброю, на другу руку - Пiвника, що був напiвживий вiд хвилювання, i побiг з галявини.

Ступив на потаємну мисливську стежку, якої, певно, i чародiйка не знала.

Малий був ледь живий i все цокотiв зубами. Тому Пiвень вирiшив вранцi пiти до паламаря, щоб вiн молитвою вiдвiв чари вiд хлопця.

Поклав хлопчика в людськiй на кожусi i сам примостився поруч, щоб бути напохватi, якщо яка бiда трапиться, i щоб вранцi пiти до паламаря. Та так заспався, що його збудив Пiвник.

Вiн зразу ж, на одному диханнi, виклав дядьковi.

- Я вже був у бабусi! Вона сказала менi, що на менi нiякого чародiйства немає. Бо та намистина заговорена ще її дiдом. Як вiн на грекiв ходив у Царгород. Греки тодi їх живим вогнем спалили. На ньому все шмаття згорiло, а намистина на мотузi лишилась цiла! Он як! Знаєш, якби ми пiшли туди, я б її знайшов.

- Цур тобiї Пек тобi! Збожеволiв! Та вона нас так заклене, що ми десь у болотi втопнемо!

Пiвник замотав головою:

- Надi мною вона сили не має! Я її вже не боюсь. Я їй зуба вибив!

На це дядько нiчого не змiг вiдповiсти небожевi. Звичайно, вони бiльше до того озерця не ходили.

ЗБОРИ