Читаем Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» полностью

Іджі каже, що наявні такі овочеві страви: кукурудза з вершками; смажені зелені помідори; смажена бамія; капуста або ріпа; спаржева квасоля; солодкий батат; масляні боби або лімська квасоля.

І пиріг на десерт.

Ми з моєю другою половинкою, Вілбуром, вечеряли там кілька днів тому. Було так смачно, що він заявив, що ніколи більше не їстиме вдома. Ха-ха! Хотіла б я на це сподіватися. А то весь час витрачаєш, готуючи для цього здоровезного боввана, і все ніяк не можеш нагодувати його досхочу.

До речі, Іджі каже, що одна з її курей знесла яйце з десятидоларовою банкнотою всередині.

Дот Вімз

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

15 грудня 1985 р.

До «Трояндової тераси» Евелін Кауч приїхала разом із чоловіком Едом, який відвідував свою матір, Велику Матусю, — приїхала щойно, та неохоче. Евелін саме втекла від них обох і прослизнула до гостьової зали у віддаленій частині будинку, де могла в тиші та спокої поласувати шоколадним батончиком. Але варто було їй сісти, як стара жінка поряд заговорила:

— От спитайте мене, хто в якому році одружився… з ким одружився… Чи як була вдягнена мати нареченої, і в дев’ятьох випадках із десяти я вам відповім. Але, хоч убийте, не можу сказати, коли це мені трапилося так постаріти. Воно якось спіткало мене саме собою. Уперше я помітила це в червні цього року, коли лежала в лікарні з моїм жовчним міхуром — він і досі в них, чи, може, вони вже викинули його… Хтозна. Ота огрядна медсестра щойно поставила мені одну з тих «швидких клізм», які вони там так обожнюють, коли я помітила, що вони почепили мені на руку. Це була біла пов’язка з написом: «Місіс Клео Тредґуд, жінка вісімдесяти шести років». Уявіть собі!

Коли я повернулася додому, я сказала моїй подрузі, місіс Отис: гадаю, все, що нам лишилося, це сидіти, склавши руки, готуючись врізати дуба. Вона зауважила, що їй більше подобається вислів «піти у кращий світ». Бідолашна, мені забракло сміливості сказати їй, що, як це не називай, усі ми однаково вріжемо дуба.

Кумедно, коли в дитинстві гадаєш, що час ніколи не спливе, а коли тобі стукає двадцять, час летить, наче ти в швидкому потязі до Мемфіса. Гадаю, усе в житті відбувається несподівано. Саме так було зі мною. Одного дня я була маленькою дівчинкою, а наступного — уже доросла жінка з грудьми і волоссям на інтим­них частинах тіла. Я й не помітила, як усе це сталося. Утім, я ніколи не була особливо кмітливою, у школі чи будь-де.

Ми з місіс Отис обидві з Вісл-Стоп, маленького містечка миль за десять звідси, біля залізничних товарних станцій. Останні десь років із тридцять вона мешкала біля мене, трохи далі вулицею. А коли її чоловік помер, її сина та невістку вдарив серцевий напад через те, що вона переїхала жити до будинку престарілих, і вони попросили мене поїхати з нею. Я сказала їм, що побуду з нею деякий час — вона ще цього не знає, але я збираюся додому, щойно вона тут обживеться.

Тут не так уже й погано. Кілька днів тому ми отримали різдвяні бутоньєрки, щоб носити на пальтах. На моїй були маленькі блискучі червоні різдвяні кульки, а місіс Отис дісталася одна з обличчям Санта-Клауса. Але мені сумно було покидати мою кицьку.

Тут не дозволено тримати тварин, і я сумую за нею. У мене завжди була кішка або навіть дві. Я віддала її маленькій сусідській дівчинці, тій, що поливає мою герань. У мене на ґанку чотири цементні вазони, повні герані.

Моїй подрузі місіс Отис лише сімдесят вісім, і вона дуже мила, проте нервова особа. Я тримала свої жовчні камені у скляній банці біля ліжка, і вона змусила мене сховати їх. Сказала, що їхній вигляд заганяє її в депресію. Місіс Отис — така дрібненька, а я, як бачите, велика жінка. Великі кістки та інше.

Але я ніколи не водила машину. Усе життя немов на прив’язі. Завжди нікуди не могла поїхати з дому. Весь час мала чекати, щоб хтось прийшов і відвіз мене до магазину, або до лікаря, або до церкви. Багато років тому можна було сісти на трамвай і спокійно під’їхати до Бірмінгема, але трамваї давно вже не ходять. Єдине, що я зробила б інакше, якби могла повернутись у часі, це отримала б водійські права.

Знаєте, це дуже кумедно, за чим люди сумують, коли опиняються далеко від домівки. Я зараз сумую за запахом кави… і бекону, що смажиться вранці. Тут усе, що вони готують, узагалі не пахне, і не можна їсти смажену їжу. Усе варене, без жодної дрібки солі! Я за все це варене ламаного гроша не дам, а ви?

Стара леді не чекала на відповідь і продовжила:

— Колись я любила свої крекери з маслянкою або маслянку з кукурудзяним хлібом на другий сніданок. Любила змішати це все в склянці та їсти ложкою, але ж на людях не їстимеш, як удома. Хіба можна?.. І ще я сумую за деревом.

Мій дім не більший за стару халупку коло залізниці, з вітальнею, спальнею і кухнею. Але він дерев’яний, з сосновою обшивкою всередині. Просто як я люблю. Мені не подобаються штукатурені стіни. Вони здаються… о, не знаю, якимись холодними й порожніми.

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 знаменитых харьковчан
100 знаменитых харьковчан

Дмитрий Багалей и Александр Ахиезер, Николай Барабашов и Василий Каразин, Клавдия Шульженко и Ирина Бугримова, Людмила Гурченко и Любовь Малая, Владимир Крайнев и Антон Макаренко… Что объединяет этих людей — столь разных по роду деятельности, живущих в разные годы и в разных городах? Один факт — они так или иначе связаны с Харьковом.Выстраивать героев этой книги по принципу «кто знаменитее» — просто абсурдно. Главное — они любили и любят свой город и прославили его своими делами. Надеемся, что эти сто биографий помогут читателю почувствовать ритм жизни этого города, узнать больше о его истории, просто понять его. Тем более что в книгу вошли и очерки о харьковчанах, имена которых сейчас на слуху у всех горожан, — об Арсене Авакове, Владимире Шумилкине, Александре Фельдмане. Эти люди создают сегодняшнюю историю Харькова.Как знать, возможно, прочитав эту книгу, кто-то испытает чувство гордости за своих знаменитых земляков и посмотрит на Харьков другими глазами.

Владислав Леонидович Карнацевич

Словари и Энциклопедии / Неотсортированное / Энциклопедии