Смерть бере відпустку

Полеміка про смерть в однині та смерті в множині, так удало розпочата духом, що ширяє над водою акваріуму, та учнем філософа, закінчилася б комедією або фарсом, якби не вийшла стаття з-під пера економіста. І хоч він, за його власним визнанням, не спеціалізувався професійно на актуарному розрахунку, все ж таки його знання в цій галузі дозволяли йому вийти на публіку із запитанням, звідки країна думає брати гроші, щоб за якісь двадцять років, плюс рік, мінус два, виплачувати пенсії мільйонам непрацездатних за віком, які вже такими й залишатимуться століття за століттям й до яких неминуче додаватимуться все нові й нові мільйони, тож однаково, чи то буде проґресія аритметична, чи геометрична, катастрофи нам у жодному разі не уникнути, бо настане безлад, колотнеча, банкрутство держави, рятуйся, хто може, але ніхто не порятується. Перед цією жахливою перспективою метафізикам не лишалося нічого іншого, крім як защепнути язика на петельку, ба й церква опинилася в ситуації, коли могла робити тільки одне, донесхочу перебирати свої чотки-вервиці та чекати-ждати на кінець віків, коли, згідно з її есхатологічним світобаченням, усе розв’яжеться враз само собою. Та й справді, вертаючись до занепокійливих доводів економіста, порахувати все це було зовсім не складно, досить поглянути, скільки є економічно активного населення, що робить відрахування до фонду соціального забезпечення, а скільки непрацездатного, яке отримує з тих відрахувань пенсію чи вже за віком, чи за інвалідністю, й тоді, з огляду на постійне зменшення активної частини супроти непрацездатної, яка невпинно й нестримно зростає, годі збагнути, чому ніхто зразу не звернув уваги на те, що зникнення смерти, здавалося б, вершина можливого щастя, насправді нічого доброго з собою не несе. Треба було філософам і іншим мудрагелям добряче поблукати в трьох соснах власних розумувань про майже та про нуль, як по-простацьки називають буття та ніщоту, щоб наперед вийшов здоровий глузд із прозаїчним папірцем та олівцем у руці, доводячи за допомогою a + b + с, що існують знач­но нагальніші речі, над якими ламати голову.

Як можна було передбачити завдяки знанню темних сторін людської натури, з того самого дня, коли публіка ознайомилася з занепокійливою статтею з-під пера економіста, ставлення здорової частини населення до безнадійних хворих почало змінюватися в гірший бік. До того часу, хоча всі були однозгідні у визнанні великого тягаря та клопоту всіх можливих ґатунків, спричиненого такою ситуацією, все ж панувала думка про те, що пошана до старих і взагалі до немічних становить один з основ­них обов’язків усякого цивілізованого суспільства, і як наслідок, дарма що часто згнітивши серце, про них таки ж дбано в належний спосіб, ба й траплялося навіть, що в деяких виняткових випадках ці турботи підсолоджувано ложечкою співчуття та любови перед тим, як загасити світло. Певна річ, існують також, як ми це аж занадто добре знаємо, родини бездушні, піддатливі на нашепти власної невиправної нелюдяности, які не погребували послугами махвії, аби тільки позбутися жалюгідних людських почвар, що лежали в нескінченній агонії поміж двох простирадел, вологих від поту й закаляних природними випорожненнями, але від нас вони заслуговують на осуд, як і ота родина з давньої, тисячі разів переказаної казки про дерев’яну миску, хоча вона, на своє щастя, в останню мить порятувалася від прокляття завдяки, як ми побачимо, доброму серцеві восьмирічної дитини. Казочка ця недовга, й ми її тут розкажемо заради освідомлення нових поколінь, не знайомих із нею, у надії, що вони її не висміють як наївну та сентиментальну. Тож уся увага до повчальної научки.