Смерть бере відпустку

Незважаючи ні на що, смерть, яка ось тепер підводиться зі свого стільця, це імператриця. Місце їй належалося б не в цьому льодуватому підземеллі, де її наче живцем поховано, а на верхівці найвищої гори, звідки вона заправляла б долями світу, поблажливо дивилася б на людське стадо, як воно рветься й сіпається в усі боки, не усвідомлюючи, що всі напрямки ведуть до того самого пункту призначення, що ступити крок назад так само наближає до смерти, як і ступити крок уперед, що все сходить на те саме, бо кінець усе одно буває однаковий, той, що про нього якась частинка тебе ніколи облишить думати, темне тавро твого непозбутнього людського стану. Смерть тримає в руці формуляр музи´ки. Вона знає, що з ним треба буде щось зробити, але що саме, ще не надумала. По-перше, вона мусить заспокоїтися, усвідомити, що вона не стала відтепер на більшу міру смертю, ніж раніше, що єдина відмінність між днем учорашнім і сьогоднішнім, це більша певність того, чим вона є. По-друге, відзискана нарешті спроможність порахуватися з віолончелістом не дає підстав забути про потребу розіслати сьогоднішні листи. Не встигла вона це подумати, як на столі перед нею вмить з’явилися двісті вісімдесят чотири формуляри, половина на жінок, половина на чоловіків, і водночас двісті вісімдесят чотири аркуші та двісті вісімдесят чотири конверти. Смерть знову сіла, відклала вбік формуляр музи´ки, й заходилася писати. У пісочному годиннику, розрахованому на чотири години, остання піщинка переси´палася б тієї самої миті, коли вона ставила підпис під двісті вісімдесят четвертим листом. Ще за годину всі конверти були заклеєні, готові вирушити до адресатів. Смерть пішла по вже тричі висланого й тричі повернутого листа й поклала його згори на стос фіолетових конвертів, Я дам тобі останній шанс, промовила вона. Звичний порух лівої руки, й листи зникають. Та не минуло й десяти секунд, як лист до музи´ки безгучно знову вигулькнув на столі. Тоді смерть сказала, Чого ти хотів, те тобі й буде. Вона витерла в формулярі дату народження й перенесла її на рік пізніше, а відтак змінила ще й вік, де було написано п’ятдесят, переправила на сорок дев’ять. Цього тобі не вільно робити, озвалася з віддалі коса, Уже зробила, Це потягне за собою наслідки, Тільки один, Який, Смерть, аж нарешті, того проклятущого віолончеліста, що кепкує собі з мене, Але ж він, сердега, навіть не знає, що вже мав би бути мертвим, У моєму сприйнятті воно виглядає так, ніби він знає, В усякому разі ти не маєш права та повноважень вносити зміни до формуляру, От і неправда твоя, я маю всі права та всі повноваження, я є смерть, і завваж, що я ніколи нею не була до такої міри, як від сьогодні, Ти сама не відаєш, у що вскочиш, застерегла коса, В усьому світі є тільки одне місце, куди смерть не може вскочити, І що ж це за таке місце, Те, що його називають домовиною, труною, дубовиною, деревищем, гробом, саркофагом, туди я не потраплю, туди потрапляють лише живі, після того, ясна річ, як я їх уб’ю, Скільки слів позначають одну річ, та ще й таку безрадісну, Така вже в людей заведенція, їхня мова, то завжди недомовка.