Союз плуга и трезуба. Как придумали Украину

В результате беспорядочного отступления один студенческий взвод с перепугу забежал на станцию Круты уже занятую большевиками. Там его и перекололи штыками. Как раз в этом глупо погибшем взводе и служил племянник министра иностранных дел Шульгина. Левко Лукасевич вспоминал, что пулеметы «майже не працювали із-за браку амуніції». «Амуніція», по украинской военной терминологии, это те самые боеприпасы, которые увез сбежавший штаб. Несколько километров отступления показались Лукасевичу «вечностью»: «Десь біля п'ятої години вечора купка відступивших і врятованих поранених, згідно з наказом старшин, сіла до потягу… Рештки нашого куреня вже не уявляли жодної сили з військового погляду».

Итак, по воспоминаниям участников боя под Крутами, их командование перепилось еще до битвы и дернуло со станции на поезде при первых же выстрелах, оставив бойцов без патронов. Поезд с командирами пришлось догонять по рыхлому снегу. Можете представить, какую скорость развили украинские юнкера, если этот штабной «потяг» они все-таки догнали! Причем с пулеметами, которые героически тащили на себе!

Недаром большинство этих воспоминаний не выходило с того же 1918 года, когда они были опубликованы по горячим следам. Особенно колоритно описал в киевском «Военно-научном вестнике» гениальное руководство сражением со стороны пьяного украинского командования пулеметчик Студенческой сотни, стыдливо укрывшийся под абривиатурой Б. С-ко. Вот как эта бравая история звучала в оригинале: «Настав день, котрий стоїв дуже багатьом жовнірам надто дорого, це наступила середа. Надзвичайну варту з бойової лінії зняли, залишивши на кожному фланзі чоловік по 30. Пощитали свої сили. Нас з юнкерами було чоловік 250. Вільних козаків з 100 чоловік та кавалери чоловік 60. Оце і вся сила відряда «действующаго на Слободской Україні», як голосно писали тоді газеті. З ранку послали кавалерію на розвідку, чоловік 50, а сами спокійненько гуляли собі по станції, по перону.

Довго розвідка не верталась, нарешті годині о 2 дня вернулося чоловік 2-оє, куди ж решта ділося — невідомо і сказали, що большовики наступають. Як я почув це, то чомусь мені майнуло в голові: «пропав обід! Та ще й з м'ясом». Знову спинився шарварок, знову безглуздя знову всі хлопці, більш як половина, пішли на линію маючи по 1-й обоймі набоїв. Ніхто не звернув уваги на те, що штабний потяг дернув зі станції аж закурило!!! з штабних залишилося щось двоє офіцерів-артілєрістів та наш сотник, на штабному потязі поїхало кілька і юнкерів, до штабу кинулися в середині бою за інструкціями, але його і слід простив…

Від одного кулемета до другого бігав наш кулеметний начальник п. Горошко, дивлячись чи всі на містах… З ліса виринають чорні точки. Ближче і ближче. Нарешті я не витерпів і надавив курок. Та-та-та-та!!! Зацокотав кулемет. Випустив кілька патронів. Бачу «недольот». Беру кроків на 200 нижче і знову стріляю. Видно, що попадаю. Чорні точки тут зникли. Видно добре, що залегли. Перестав стріляти, знову почали бігти. Випустив кулеметну стрічку патронів в 200. Еге!!! Думаю, погано!!! Вистріляв ще ленту на большовиків; давай відступати! Большовикам, видко, не подобалось, що ми беремо з собою кулемет, бо вони почали усиленно цокати з вінтовок. Пробіг я з своїм помішников кроків 200–150, знову стали, випустили ще одну ленту. Ворог заліг, ховаючись від куль, ми, вистрілявши ленту, побігли далі, по напрямку до вагонів, тягнучи за собою кулемета, котрий танцюючи по шпалах, страшно боляче відбивав нам руки. Люде все біжать, як несамовиті. Кричу: поможіть кулемета тягнуть! Куди там! Ніхто нічого і не чує. Так сяк добрели до вагонів… Нарешті, зібрали всіх людей, котрі вийшли з крутського бою так чи инак живими, і ми почали відступати, стріляючи з вікон вінтовками (бо як не треба, то патрони вже найшлися)».

Когда этот веселый поезд, стреляющий во все стороны, прибыл в Дарницу, командиры отдали приказ студентам разойтись по домам малыми группами. Мост через Днепр контролировали части, сочувствовавшие красным. Как пишет Лукасевич: «Всі ми, що ще були в Дарниці, дістали наказ перейти невеликими групами через Дніпро, який у 1918 році був досить слабо замерзлий… Ще й тут невблаганна доля забрала з-поміж нас кількох товаришів, які трагічно загинули під непевним льодом Дніпра… Деміївка була захоплена прихильниками більшовиків — робітниками місцевих фабрик. Ми знищили свої військові документи і всі зовнішні відзнаки, відкинули зброю і кожен зосібна пішов далі, умовившись попередньо, що будемо удавати демобілізованих вояків російської армії»…

План боя. Составлен сотником Гончаренко, командовавшим украинцами