Соляріс. Едем.

І тільки коли рятувальні групи вже повернулися на базу, одна з них на відстані всього вісімдесятьох миль від берега виявила аеромобіль. Мотор працював, і цілком справна машина зависла над хвилями. В прозорій кабіні був тільки Каруччі, та й то напівпритомний.

Аеромобіль допровадили до бази, а біля Каруччі заходились лікарі. Того ж таки вечора він прийшов до тями, але про долю Фехнера нічого не міг сказати. Пам’ятав тільки одне: коли вони вже вирішили повертатися на станцію, він відчув ядуху. Дихальний клапан його апарата заїдало, і в скафандр при кожному вдиху просочувалася невелика кількість отруйних газів.

Фехнер, який хотів полагодити його апарат, відстебнув ремені і встав. Це було останнє, що пам’ятав Каруччі. На думку фахівців, події, можливо, розвивалися так: лагодячи апарат Каруччі, Фехнер відкрив верх кабіни, щоб низьке склепіння над головою не заважало йому вільно рухатися. Це допускалося, бо кабіни в таких машинах були негерметичні й захищали тільки від безпосереднього впливу атмосфери та вітру. Під час цих маніпуляцій кисневий апарат Фехнера, мабуть, зіпсувався і напівпритомний вчений вибрався нагору через піднятий верх і впав в Океан.

Така історія першої жертви Океану. Пошуки тіла — в скафандрі воно мало плавати на поверхні — не дали ніяких наслідків. А втім, може, воно десь і плавало; ретельно обстежити тисячі квадратних миль хвилястої пустелі, майже постійно повитої клаптями туману, експедиція не могла.

До сутінків, — я повертаюсь до подій того дня, — прибули всі рятувальні машини, за винятком великого вантажного вертольота, на якому вилетів Бертон.

Він з’явився над базою майже через годину після настання темряви, коли його долею почали вже серйозно непокоїтися. Бертон був у стані нервового шоку; самотужки вибравшись із вертольота, він одразу ж кинувся тікати. А коли його піймали, почав кричати й плакати. Така поведінка чоловіка, за плечима в якого було сімнадцять років космічних польотів, здійснених іноді в дуже складних умовах, видавалася принаймні дивною. Лікарі припускали, що він теж отруївся.

Через два дні Бертон, який уже трохи наче заспокоївся, а проте не хотів ні на хвилину залишити внутрішні відсіки головної ракети експедиції чи навіть підійти до ілюмінатора, з якого відкривався краєвид на Океан, заявив, що хоче подати рапорт про свій політ. Він наполягав на ньому, твердячи, що йдеться про речі надзвичайної ваги.

Рада експедиції розглянула рапорт Бертона й визнала, що він — плід хворобливої уяви людини, отруєної атмосферними газами, а тому долучила його не до історії експедиції, а до історії Бертонової хвороби. На цьому все й скінчилося.

Про все це мовилося в додатку. Я здогадувався, що суть справи викладалась, очевидно, в самому рапорті Бертона — те, що призвело цього пілота далекої космічної експедиції до нервового потрясіння. Я знов заходився перебирати книжки, але знайти «Малий Апокриф» мені так і не пощастило. Я відчував дедалі більшу втому, через те відклав дальші пошуки на завтра і вийшов з кабіни. Поминаючи алюмінієвий трап, я помітив на приступках відблиски світла, що падали згори. Отже, Сарторіус працював і досі? Так пізно? Я вирішив з ним поговорити.

Нагорі було трохи тепліше. В широкому низькому коридорі тягнув легенький вітерець. Смужки паперу трепетали над вентиляційними отворами. Двері головної лабораторії були зроблені з грубої плити нешліфованого скла, вставленого в металеву раму. Зсередини скло було затулене чимось темним; світло пробивалося тільки крізь вузькі ілюмінатори під самісінькою стелею. Я натиснув ручку дверей, але вони, як і треба було сподіватись, не піддалися. В лабораторії було тихо, тільки час від часу за дверима лунало якесь негучне попискування, — мабуть, то сичав газовий пальник. Я постукав — у відповідь ні звуку.

— Сарторіус! — покликав я. — Докторе Сарторіус! Це я, Кельвін! Мені треба з вами поговорити, будь ласка, відчиніть!

Слабкий шурхіт, немовби хтось тупав по зіжмаканому папері, — і знову тиша.

— Це я, Кельвін! Адже ви чули про мене! Кілька годин тому я прилетів з «Прометея»

— кричав я в щілину між металевим наличником і дверима. — Докторе Сарторіус! Тут нікого нема, я один! Відчиніть!

Мовчання. І знову ледь чутний шурхіт. Потім щось дзенькнуло, ще раз і ще, немовби хтось укладав металеві інструменти на металевий лоток. І раптом… я закам’янів. Залунали дрібненькі крочки, частий, квапливий тупіт маленьких ніжок, начебто за дверима підстрибом бігала дитина. А може… може, це хтось імітував її ходу, надзвичайно спритно барабанячи пальцями по якійсь порожній коробці, що добре резонувала?..

— Докторе Сарторіус! — закричав я. — Ви відчините чи ні?!

Ніякісінької відповіді, тільки знову дитяче дріботіння й водночас кілька швидких, ледве чутних сягнистих кроків, немовби хтось навшпиньках ішов до дверей. Але якщо той «хтось» ішов, то як же міг він воднораз імітувати дитяче дріботіння? «Що мені, зрештою, до цього?!» — подумав я і, вже не стримуючи шаленої люті, загорлав: