Сотрудник ЧК

Сплін зробив йому знак лишитися на місці і вийшов на ганок. Альошка й Пантюшка вискочили теж.

У темряві недалеко від будинку лежала людина. Інша нахилилася над нею.

— Що трапилось? — вигукнув Силін.

— Товаришу Силін, — випрямившись, сказав фронтовик, що лишився біля будинку на варті, — цей з вікна вистрибнув. Я гукнув: стій! А він стріляти. Довелося й мені.

— Убив?

— Здається, є трохи!..

Силін підійшов ближче і запалив сірника. На бруківці, відкинувши руку з пістолетом, лежав чоловік у короткій порваній чумарці. Вогник сірника відбився в його відкритих очах. Плоска кепочка відлетіла вбік, оголивши лисий череп. Силін розстебнув чу-марку, під нею був німецький френч. Ретельно обшукавши вбитого, Силін з допомогою хлопців стягнув з нього чоботи і обшарив ноги. В шерстяній шкарпетці він знайшов пачку папірців...

Потім вони повернулися в будинок.

— З вікна вистрибнув озброєний чоловік, — коротко сказав Силін Попову.

Той повернувся до Бодуена.

— Ну, що ви на це скажете?

Бодуен не відповів. Він добре вмів володіти собою, цей іноземець: на його голеному обличчі не здригнувся жоден м'яз.

— Так... — промовив Попов.

Рішуче відсторонивши Бодуена плечем, він разом з Силіним і Зуєвим увійшов у внутрішні кімнати особняка...

Усі мовчали. Бодуен, прихилившись до одвірка, стояв нерухомо, виставивши гостре підборіддя.

Коли Попов з фронтовиками повернувся, кожен з них ніс на плечах новенькі гвинтівки. Попов затримався перед Бодуеном.

— Знайдену у вас зброю російського зразка ми конфіскуємо,— сказав він. — Завтра вам буде надана можливість виїхати з Херсона.

Бодуен не відповів, дивлячись кудись убік. Попов збіг по сходах.

— Усе. Можна йти,

ЗНАЙОМСТВО ТРИВАЄ

Повернувшись у штаб, Силін насамперед спитав у вартового, чи не виходив хто-небудь з готелю. Вартовий сказав, що він нікого не випускав, крім ординарців, і що в штабі зараз тільки Киренко.

— Ващенко, розпорядись відносно гвинтівок, — сказав Силін, — а ви, хлопці, ходімо з нами.

Вони вчотирьох піднялися на другий поверх.

У канцелярії було світло: горіло кілька ліхтарів на стінах. Писарі спали, схиливши голови на стіл. Двоє фронтовиків диміли цигарками біля дверей — це були вартові, яких Силін лишив тут, коли виходив з Пачтюшкою.

Із свого місця підвелася друкарка.

— Товаришу Попов, — заговорила вона вимогливим, ображеним тоном. — Я не розумію, чому зі мною так поводяться! Ці люди не випускають мене з приміщення. Адже я, кінець кінцем, не військовослужбовка! Вже ніч, маю я право відпочити?

— Зараз розберемося, — відповів Попов, скоса глянувши на неї.

Разом з Силіним він зник у кімнаті Ради. Хлопці залишилися в канцелярії.

Альсшка дивився на друкарку і думав: ось через цю жінку загинули Костюков і Пахря...

Було щось хворобливе, нечисте в її білому обличчі, в бігаючих очах, напівприкритих тонкою ліловою шкіркою повік, у кожному її русі, нервовому і поривчастому. Сівши до столу, вона витягла шию, прислухаючись до нерозбірливого гулу голосів за стіною.

Голоси стали гучніші, ще гучніші, загриміли кроки... Прокинулись писарі.

Двері розчинилися навстіж — на порозі з'явився величезний, скуйовджений Киренко. Силін і Попов намагалися вдержати його. Але Киренко вирвався і, важко ступаючи, так, що в ліхтарях затріпотіли вогники, підійшов до столу друкарки.

— Ось ця? — хрипко спитав він. — Ось ця сама?..

Жінка схопилася. Обличчя її стало покриватися прозорою пергаментною жовтизною.

Киренко дивився їй просто в очі.

— Це ти... Костюкова загубила?.. — 3 придихом на кожному слові промовив він.

— Що він говорить?! Я не розумію!.. — забелькотіла вона, жалібно і розгублено оглядаючись на Силіна й Попова.

— Не розумієш?! А!.. — І Киренко почав обривати застібку на кобурі.

— Що ви робите! — Жінка відсахнулась до стіни, розширеними очима стежачи за його пальцями.

— Стій, Павле! — Силін схопив Киренка за руку.— Поговорити треба!..

— Пусти!.. — хрипів той, — Пусти! Роздушу гадину!..

З допомогою Попова і вартових Силіну вдалося відтіснити його до дверей.

— Ну, вам тепер усе ясно? — спитав Попов у друкарки.

Вона насилу промовила:

— Я нічого... не... розумію...

— Ах, ви ще не розумієте, мадам, або як вас там... фон-Гревеніц!

У жінки здригнулися плечі. Немов захищаючись, вона витягла поперед себе вузькі долоні:

— Що ви!.. Що ви!.. Це брехня!..

— Брехня, кажете? А це теж брехня? — і Попов помахав пом'ятим листком копіювального паперу. — Пізнаєте? — Він підняв копірку на світло і повільно прочитав: — «Командирові революційного загону севастопольських матросів, товаришеві Мокроусову... Наказ...» Це ви друкували? Ми взяли цей документ у вбитого німецького шпигуна!

Альошка мимохіть підвівся. Він згадав Маркова і чорну ганчірку, яку той передав Бодуену. Так ось що це було!..

Жінка облизала губи...

— Я нічого не знаю! — видавила вона. — Це помилка...

— Он як, помилка!.. Можливо... До речі, у того шпигуна ми знайшли ще один лист. Так ось у тому листі пан Бодуен з найкращого боку рекомендує вас німецькому командуванню...

Жінка піднесла руки до помертвілого обличчя і опустилася на стілець.