Сповідь

Повертаючись, я не придумав, що їй скажу і як виправдаюся за цю довгу відсутність, але вже знав — житиму тут, як і досі. Згодом я дивувався, як все склалося до ладу — мій язик уже по дорозі в хату почав плести якусь історію, здається, цілком вірогідну. Мені палив у шию місяць, дихала ніч, те-те-те, казав я: тікав од розбійників… Дружина йшла побіч мене і плакала. «Ти мені все розповіси, — сказала вона, — але потім, потім!» Ми обійнялися й зайшли отак разом у дім. «Цілі сім років, — сказав я. — Не сподівався, що повернуся!» — «Ми вже тебе поховали, — сказала дружина. — Але все" одно я чекала». Вона заплакала не стримуючись. Ми зайшли в дім, і дружина засвітила всі свічки, які були в хаті. «Дай-но хоч подивлюся на тебе!» Вона дивилася на мене і тихо зойкнула. «Тебе ніби з хреста знято». — «Мене і знято з хреста, — сказав я, — ще й досі все тіло стогне! Тяжку неволю я пережив, жінко. Не доведи господь таке лихому ворогу». — «Це ти мені розкажеш потім», — мовила вона.

В покої, куди ми зайшли, горіло аж п'ять свічок. Я роздивлявся по хаті із радісним здивуванням: не змінилося тут нічого. Так само тьмяно дивилися святі з ікон, так само було застелено килимом стіл, а лавки — рядном. Так само була розписана квітами піч, а в кутку стояла діжа для тіста. На столі лежала хлібина, і я взяв її в руки. Поцілував, а тоді вломив шмат. Вдихнув на повні груди чудового запаху домашнього хліба і вкусив його, ніби причащався. Я й справді причащався, адже був у рідному домі, адже, жуючи хліб і дивлячись на зворушену жінку свою, міг дозволити собі повірити в це. «Стривай, не їж хліба, — сказала жінка, — подам тобі вечерю».

— А це вже мені не подобається, — нахмурився Чорний Чоловік. — Не буває тільки чистого чи тільки брудного, не буває тільки доброго чи лихого…

Хвиля туману поповзла над кам'яною вулицею, на якій ми стояли. Але Чорний Чоловік не покривався цим туманом, я виразно бачив його обличчя. Високе, побите зморшками чоло під вовняною шапкою, орлиний тонкий ніс, повні темного вогню очі — хто ти, Чорний Чоловіче? — подумки спитав я.

Він засміявся, і я до решти переконався: моя здогадка була правильна. Я подумав: людина до часу живе, як корінь. Приходить час, і вона вибиває стебло. Тоді падають на те стебло вітри, бурі, мороз і суша. Часом те стебло пропадає, і людина знову переходить у корінь. Той корінь засинає і спить. А потім знову вибиває парость, але вже такий, який здужає розростися. Чи ж подобаються тобі такі думки, Чорний Чоловіче?

Але цього разу він мені не відповів: вдарила серед неба блискавка, згоряли зірки, і я побіг лісом, занурюючись у його хащі. Голод знову торсав мої нутрощі, і я подався туди, де мав лежати розтерзаний кінь. Але мене чекала несподіванка — застав я самі кістки, здається, тут побували інші вовки. Я довго сидів, обглодую-чи кістки, але заспокоїти голоду не зміг. Тоді я зрозумів, що це кара мені за останнє слово перед Чорним Чоловіком, сів серед чистого поля і почав виплакувати свій біль.

Голос

І все— таки не все я зрозумів із того, що мене турбувало. Про це я вже подумав, знову діставшись до своєї ями і слухаючи, як підтискає мені голод живота. Отоді й почув тихий голос, який прошептав мені на вухо. «Стань на шляху вибору, -сказав мені голос, — і забудь свої непоштиві до Чорного Чоловіка думки. Дві долі тобі суджено: одна вовча, а друга людська, і від тебе самого залежить, у якій шкурі тобі жити. Хочеш знову стати людиною — передай своє прокляття іншому, а ні — вікуй у вовчій зграї. Я тебе зараз навчу цієї простої науки, бо так чинили всі до тебе, хто не хотів жити вовкулакою. У житті людському буває один мент, — сказав голос, — коли вона звільняється від захисту неба, тоді вона, хоч і в одежу вбрана, а гола, хоч сильною себе чує, а безпомічна. Знайди такого чоловіка, байдуже хто він буде, і віддай йому те, чим наділили тебе».

Я заціпенів. Цей дивний голос сказав щось таке небувале, щось таке зрозуміле: он воно що! Значить, був хтось третій у тому, що зі мною сталося, і цей третій десь спокійно жує зараз у теплій домівці хліб. Той третій тішиться життям і в думках не кладе, що хтось мучиться у напівзасипаній снігом ямі.

«Звісно, той третій є, — тихо сказав голос. — Але не те я хочу тобі сказати. Людина не повинна вириватися зі своєї шкарлупини. Тільки в ній її єдиний спокій і криївка, бо глибоко беззахисна вона перед небом. Хай не втручається у віковічну боротьбу неба і землі, хай не стає на прю — не зможе вона розібрати, де воїни неба, а де землі. Хай знає свої маленькі клопоти, свій світець, здобуває собі їжу і чубиться з такими ж, як сам».

Ці слова мене схвилювали. Хотів відповісти, заперечити, запитавши, чи ж не жив я так, як вчить мене той голос? Чи ж хотів я втручатися г боротьбу неба й землі? Мені накинуто це прокляття силою — не хотів я такого змагання й такої долі. '