Справа про 19 роялів

— Твоя дієтсестра просто жорстока. Між іншим, більшість жінок мають нездоланну схильність до жорстокості. До того ж часто серед них трапляються ще й уперті, а в чоловіків ця подвійна властивість буває дуже рідко. Проте мені здається, що нашому Тикачеві цього не позичати. Піду зараз до нього. Про рахунок не турбуйся, адже ти нічого не замовляв.

Коли вони проходили повз пансіон «У трьох негрів» на Старій Луці, де гарна табличка з мореного дуба сповіщала, що «в ці двері входив Гете», на вузькому тротуарі їх поминула жінка років тридцяти. Незвичайна красуня, висока, струнка, з великими синіми очима і темним, майже чорним волоссям. її високе чоло, здавалося, аж сяяло під капелюшком аквамаринового кольору, виразні очі дивились байдуже. Клубічко привітався з нею.

— Хто це? — спитав Трампус.

— Тикачева дружина. Він тебе ще з нею не познайомив? Твоя правда, він із цим не поспішає. Власне, вона. — Здавалося, Клубічко хотів іще щось сказати, але передумав і лише додав: — Вони живуть уже п'ятий рік, але дітей у них немає. Звуть її Олександра.

На тому вони попрощались. Трампус мимохіть подумав: «Ця жінка зовсім не до пари Тикачеві… Або ж він їй!»

8

— Гаразд, — сказав неохоче Тикач, коли Клубічко розповів йому про епізод у «Пуппа». — Ми запитаємо про це Віртера. — І простяг руку до дзвоника.

— Спершу я теж так подумав, — промовив Клубічко, — але обміркувавши це…

Тикачева рука опустилась.

— Ну і якої ж ви думки тепер?

— Нащо йому це казати? — подумав я собі.— Може, він гадає, що ніхто не знає про те, як він днів десять тому за два кроки від державного кордону мило розмовляв з гарненьким дівчам, після чого виявив великий інтерес до роялів певної марки. Зрештою, цілком можливо, що це справді була зовсім невинна зустріч.

— Що в такому разі ви хочете зробити, щоб дізнатися про ту дівчину?

— Я нічого не збираюся робити, бо я вже все зробив, — відповів Клубічко. — Щоб довідатись, хто приїхав тим автобусом, я подзвонив на нашу прикордонну заставу в Яхимові. Це була одна з тих екскурсійних груп, що приїздять сюди ніби на прогулянку, а насправді, щоб морально підтримати тутешніх генлейнівців. Мені назвали вісімнадцять жіночих імен. У готелі «Лоїб», де розмістили екскурсантів, я довідався, що жінок туди приїхало лише сімнадцять. Вісімнадцята, якась Ільза Гейдлер, за документами — із Плетцензее, що поблизу Берліна, вісімнадцяти років, вийшла в Острові.

— Запитаю в Острові,— буркнув Тикач і знову потягся до кнопки дзвінка.

— Це вже зроблено, колего Тикач. Я зателефонував туди й довідався, що ніяка Ільза Гейдлер не розшукувала там своєї тітки. — Клубічко з добродушною іронією глянув на Тикача. — З Острова до Кардових Вар ходить автобус і поїзд. Та Ільзочка могла приїхати сюди зовсім непомітно й десь заховатися. Але оскільки дівчата не бувають такі пронозуваті, то, очевидячки, їй хтось порадив, як це зробити.

Тикач хвилинку подумав.

— Але ж Віртер…

— Цілком слушно. Віртер знав про її приїзд і чекав на неї в Яхимові. А ми його запитаємо, чого він туди їздив. — Клубічко замислився. — Знаєте, як ми це зробимо? Попросимо дати нам ту стрічку й покличемо його подивитися її разом з нами.

За годину було все готове. Привели Віртера, й кінооператор пустив фільм. Потім Клубічко звелів засвітити світло й звернувся до Віртера, що з переляку ледве тримався на стільці.

— Чи сподобалися ви собі на екрані?

— Що ви хочете від мене почути? — не одразу відповів той.

— Хто була та гарненька дівчина, яку ви зустріли в Яхимові?

— То була… то була одна моя знайома, — відповів Віртер. — Я не знаю, як її звуть, я знаю її лише в обличчя. Днів десять тому я був в Яхимові й сам не знаю, як опинився біля автобуса. Вона заговорила до мене. Оце й усе.

— Погасіть світло і пустіть фільм іще раз, — несподівано зажадав Тикач.

Ще раз переглянули коротенький фільм. Тепер уже Віртера запитував Тикач.

— Хто був той чоловік, що стояв за два кроки від вас, коли автобус поїхав?

— Який чоловік? Я не пам'ятаю, — відповів Віртер, ще більше розгубившись.

— А той, у тирольці. В якого обличчя ніби позшиване. Чи, може, треба пустити фільм утретє?

Віртер заперечливо похитав головою.

— Я знаю, кого ви маєте на увазі. Я бачив його, але не розмовляв з ним. Гадаю, що то якийсь функціонер із Яхимова.

Коли його одвели, Тикач, мовби пробудившись з глибокої задуми, сказав:

— Чи помітили ви на Віртеровому обличчі страх, коли я спитав його про того чоловіка? Адже саме в той день хтось розтрощив рояль у «Лоїбі».

Клубічко кивнув головою.