Справа про 19 роялів

— Гаразд, а що ж було далі? — спробував Клубічко вгамувати балакучого професора.

Кршечек знизав плечима.

— Потім панночка заграла Шумана, але знову було те саме. Не краще було і з Дворжаком. Тоді я сказав, що мені цілком досить, і виголосив фразу, яку звичайно в нас говорять, щоб не травмувати людину. Що талант, звісно, в неї є, але що людина повинна щось пережити, якесь душевне зворушення і таке інше, щоб талант, так би мовити, перетворився на діамант. На це вона мені заперечила, що, як їй відомо, Моцарт не переживав ніяких зворушень, ну, а я їй знову відповів, що, можливо, вона й має рацію, але ж то був Моцарт. «Одне слово, я не підходжу, — мимрить дівча і мало не плаче. Вони це вміють майже всі, це їхня єдина зброя проти чоловіків. — Не йти ж мені в манекенниці!» — благає. Я собі подумав, що то було б якраз для неї, бо виглядала вона так, ніби щойно зійшла зі сторінки модного журналу. А вголос сказав, що про те не може бути й мови, нехай прийде ще раз, скажімо, через рік. Дівча знову, і цього разу вже по-справжньому, розплакалось. Я не витримав і пообіцяв, що приведу керівника класу фортепіано. Але вийшовши в коридор, я передумав, почекав кілька хвилин і повернувся, щоб збрехати, ніби керівник кудись пішов. Я вже хотів відчинити двері, коли почув у залі якийсь стукіт. Я потихеньку зайшов і з жахом побачив, що те недекольтоване дівча стоїть навколішках під «Орфеєм» і вистукує планку під клавіатурою. Я кашлянув. Вона сказала, що їй здалося, ніби в рояля поганий резонанс, а тому і гра її не справила враження. І їй спало на думку, чи не сталося чогось із клавіатурою. Я відповів — не знаю, чи я зробив правильно, — що нам це також спадало на думку, і розповів про ту знахідку під клавіатурою. Це було нерозумно, правда ж?

Клубічко нахмурився і сказав:

— Я ще не знаю, але ви нам заощадили одну людину, яка стерегла того «Орфея». Чи не могли б ви змалювати мені те дівча трохи точніше?

Опис, звичайно, був поверховий. Потім професор іще згадав, що дівчина залишила адресу: Будейовиці, вулиця Гуса, 176. А коли Клубічко подзвонив у Будейовиці, йому, певна річ, відповіли, що там не знають ніякої Драгомири Крпалової. Отже, Ільзочка розпочала свою діяльність.

Потім Клубічко запитав по телефону торговця музичними інструментами пана Рибу, чи не сталося чогось нового.

— Нічого, — відповів Риба, — крім того, що до мене сьогодні вранці приходило якесь дуже гарненьке дівча.

Невдовзі Клубічко вже сидів у нього в канцелярії. Показав пану Рибі фото з Яхимова, і торговець упізнав, що то справді вона. Під час розмови з нею Риба пригадав, що десь у 1933 році, ще до того, як було ліквідовано фірму Кодета, він купив у неї два роялі марки «Орфей». Один продав одразу ж у готель «Під сонцем» в Полічці, а другий залишив собі. Точніше кажучи, Риба, — він признався в цьому після деякого вагання, — поклав собі не продавати рояля за тодішньою низькою ціною, а почекати, поки ціна підніметься, й аж тепер вирішив пустити його в продаж. Тому він сказав дівчині, що хоч зараз не може запропонувати їй рояля цієї марки, але спробує роздобути.

— Я сказав їй, щоб прийшла через тиждень. Вона залишила вам свою адресу?

— Ось вона. Емма Ванке, готель «Шроубек».

Клубічко подумав хвилину і спитав:

— Ви сказали їй і про той другий рояль?

— Сказав.

— Коли?

— Вчора.

Клубічко негайно ж послав до Полічки свого улюбленого співробітника Коста.

— Подивіться, чи є на тому роялі довкола напису візерунок у вигляді лаврової гілочки. Якщо гілочки немає, то нехай той чи ті, що прийдуть його оглядати, спокійно йдуть собі геть, ви тільки простежте за ними. А якщо це буде рояль з гілочкою довкола напису, то накажіть зняти планку під клавіатурою. Все, що знайдете під нею, конфіскуйте, а планку поставте на місце, Я сидітиму тут і чекатиму вашого дзвінка.

Але надвечір від Тикача прийшла телефонограма: «Сталося щось із Віртером, ваша присутність необхідна». Клубічко, перш ніж поїхати до Тикача на «четвірку», розшукав Трампуса. Той виглядав ще худішим, ніж досі, і ще смутнішим. Простяг до Клубічка руки, мов до рятівника.

— Як добре, що ви приїхали. Сподіваюсь, ви заберете мене з цього Вавілона. Від цієї комбінації — мінеральної води з сиром — у мене такий пронос, що, певно, умру від нього. Лікар теж це припускає і наказав дієтсестрі, щоб вона не давала мені сиру, але та саме посварилась зі своїм нареченим і тепер до всіх чоловіків нещадна, як кат. Відповіла мені: «Сир — це життя».

— Ну добре, я одвезу тебе до Праги, — погодився Клубічко, — все одно в справі Кодета ти не помічник, та й тут уже, певно, нічого цікавого не буде, Ільзочка саме розгорнула діяльність у Празі.

— Невже? Але щодо тутешнього поля бою ви помиляєтесь. Вчора тут знову щось трапилось. Ходімо, подзвонимо Тикачу, він розкаже вам про все краще, ніж я. — А вже одягнувшись, Трампус жалібно додав: — Доведеться знову йти до того бару, Тикач його полюбляє за пекельний галас і бехерівку.

10