Справа про 19 роялів

Коли покоївка прийшла і їй показали карафку з залишками чаю, вона рішуче заявила, що в готелі немає звичаю подавати чай, якщо його не замовляли. Крім того, чай ніколи не подають у карафках. Вона не має найменшого уявлення про те, як він тут опинився.

— На карафці буде виявлено відбитки пальців Овтрати, — злісно засміявся Тикач. — А в чаї виявиться оте чортовиння. Або щось подібне до нього. Але хтось же поставив сюди карафку з отруєним чаєм. Очевидно, той, хто зробив і все інше. Та швидко ми його, проте, не виявимо, — додав понуро. — В готелі його, звичайно, хтось знає, може, саме отой прилизаний, але ж у таких випадках ці люди тримаються один одного. Досить, щоб злочинець сказав їм, що це наказ партії і «Хайль Гітлер!» — ми не видобудемо з них і слова.

— Це так, — погодився Клубічко. — Але шукати його ми мусимо. В цьому нам можуть допомогти двоє людей. Це так звана пані Утєшилова… Певно, це вона вкрала Віртерів план, який потім потрапив до вас…

— І який тепер уже не має для нас ніякого значення, — додав Тикач.

— Хтозна… — раптом озвався Трампус. — Чи не дозволите ви мені його перемалювати?

— Будь ласка, хоча не уявляю собі, навіщо він вам. А хто ж та друга людина? — обернувся Тикач до Клубічка.

— Наша гарненька незнайома з кордону в Яхимові,— відповів Клубічко. — Я вже розповів Трампусові, що йду по її слідах.

— Ви можете її заарештувати? — гостро запитав Тикач.

— Міг би, але не зроблю цього, хочу ще якийсь час за нею постежити. Тут оці і вона там — це два рамена операції проти роялів «Орфей». Поки що тутешнім не пощастило, а коли не пощастить і тій дівчині, вони неодмінно зійдуться, щоб порадитись. А про те я вже знатиму, якщо триматиму ту дівчину в кулаці.

Він сказав це так упевнено, що засмучений і пригнічений невдачами Тикач зиркнув на нього майже з ненавистю. Клубічко на якусь мить замислився.

— З цього випливає,— далі вів Клубічко, — що мені треба повернутися до Праги і йти далі по слідах. — І після паузи додав, знаючи, що це потішить Трампуса: — Зденека я візьму з собою, якщо він тут непотрібний і якщо йому дозволить його здоров'я.

— Дозволить, — поквапно запевнив Трампус.

Тикач замислено глянув на нього і кивнув головою.

— Думаю, що впораюся з цим сам. Трампус тут нікого не знає і мало в чому міг би допомогти. Хай собі їде з богом. А розшукувати, як ви мені радите, пані Утєшилову я не наважуюсь, бо як тільки я почну, Петровіцький одразу ж зніме мене з роботи. Що таке? — звернувся він до Ленца, який, увійшовши, намагався звернути на себе його увагу.

Ленц повідомив, що в тутешнього лікаря Шрамма вчора, поки він був у пацієнтки на вулиці Шіллера, вкрадено автомашину. Сьогодні вранці машину виявлено на стоянці біля готелю «Пупп».

— Ну то й що? — сердито запитав Тикач.

— Сьогодні вранці, за годину до того, як ми сюди приїхали, патруль помітив на шосе недалеко від «Імперіалу» автомашину, що мчала з великою швидкістю. Праве крило у неї було трохи зім'яте. А в машини, знайденої біля «Пуппа», воно теж зім'яте. В машині сидів чоловік у великій кепці. Коли авто проїжджало під ліхтарем, поліцейський помітив, що обличчя в того чоловіка було якесь дивне, ніби позшиване. От я й подумав, чи немає тут якогось зв'язку.

— Зв'язку? — майже загорлав Тикач. — Звісно, що є! Очевидно, це й був той тип, який усе це накоїв. Сторож повинен був відчинити ворота тій машині.

— Злочинець міг залишити авто й на вулиці,— обережно зауважив Трампус.

Тикач сердито глянув на нього.

— Звісно, міг, юначе. Зрештою, сторож нам так чи інакше нічого не скаже. Певно, він також учасник змови. — Тикач скинув пальто і додав — А тепер я почну розслідування, наперед знаючи, що воно нічого не дасть. Приведіть мені того адміністратора з «Імперіалу»! — гукнув він Ленцові.

— Мені шкода Тикача, — сказав Клубічко, коли вони з Трампусом їхали до Праги. — Дуже важко щось зробити через отого Петровіцького, навіть коли є шанси. А їх дуже мало, якщо боятися підняти хоча б краєчок отієї завіси політичного злочину, за якою ховається вся ця справа. Нам теж доведеться на це зважити.

— А що, цей Петровіцький і справді погана людина? — спитав Трампус.

Клубічка розсмішила така наївність.

— У нашого шефа кепський характер, та це ще не так страшно, бо він не дуже-то кмітливий. Але ми з усією нашою кмітливістю нічого ні можемо проти нього вдіяти, бо в його руках влада. Візьмемо хоч би й випадок з Віртером. Люди, певне, думають, що ми тут для того, щоб ловити убивць та інших злочинців, а не знають, що ми часом не сміємо й пальцем торкнути декого з них, якщо тільки Петровіцький накладе табу.

— Я щось не зовсім розумію…