— Так от про роялі… Десять днів тому в готелі «Лоїб» знайдено рояль, так би мовити, розбитий на друзки. Замкнену кришку було зірвано, клавіатуру потрощено. Крім рояля, в кімнаті нічого не зачеплено. Той маніяк не взяв навіть коштовної китайської вази, що стояла на каміні. Будь ласка, перегорніть сторінку, той старший кельнер мені не подобається. Тут майже кожен кельнер — генлейнівець. Рояль був марки «Орфей».
— Зроду не чув про такі. В моєї дружини «Стейнвей».
— Отже, я її викреслю із списку підозрілих, — усміхнувся Тикач. — В готелі підозрювати не було кого. Салон з роялем замикали опівночі, ключ від нього був в управителя, а це, кажуть, людина надійна. До того ж у нього саме тоді був приступ ішіасу.
— Як же міг туди пробратися той вандал?
— Певно, крізь замкову шпарину, — насмішкувато відповів Тикач. — Там є четверо високих вікон, але всі вони були в порядку. Лишилися ще двері.— І, майстерно витримавши паузу, повідомив найголовніше: — Але туди ходив Віртер.
— Хто?
— Один тутешній німець.
— Ну то й що? — запитав Трампус і неввічливо позіхнув.
Тикач знизав плечима і ще неприязніше додав:
— Він живе тут уже п'ятнадцять років, чотири роки ніде не працює, хоч для пенсіонера ще не старий, і грошей, либонь, має вдосталь. Зрештою, я вам його покажу, він зараз сидить у кав'ярні «Елефант». Яке він має відношення до історії з «Орфеєм»? Насамперед був одним із компаньйонів фірми, що їх виробляла. До того ж тут іще доточився випадок з колекцією марок пані Ганусекової.
— Хотів її украсти?
Тикач заперечливо похитав головою.
— Вона каже, ніби він хотів купити ту колекцію. Приходив заради цього разів десять. Я розуміюся на філателії так само, як і на роялях, тобто ніяк. Але пані Ганусекова сказала мені, що ця дуже цінна колекція має кілька унікумів. Колекція залишилась у неї після смерті чоловіка. Оскільки дітей у пані Ганусекової немає, а на життя собі вона ще може заробити, то нащо їй продавати ці марки? Про всяк випадок після тієї історії з її роялем ми сховали колекцію в сейф.
— А що то за історія? — невдоволено спитав Трампус.
Тикач вороже глянув на нього.
— Знаєте що, ходімо до неї, и ви самі побачите. Квартира пані Ганусекової була недалеко. Відразу за церквою святого Хреста піднялися гранітними сходами, що мали шістдесят сім досить крутих сходинок. Вони привели до глухої вулички без назви, де стояв обідраний чотириповерховий будинок. То був один із залаштункових куточків міста, що претендувало на назву світового курорту навіть тепер, 1937 року, коли сюди вже не наважилось приїхати чимало іноземців, наляканих вигадками нацистської пропаганди про криваві заворушення в Чехословаччині.
— Той Віртер має добряче пузо, — тихо сказав Тикач, — і він ледачий, як воша. Та все ж таки підіймався сюди десять разів.
— Заради тієї колекції?
— Зовсім ні! — розлючено гаркнув Тикач. — Я думав, до вас уже дійшло, що заради рояля. Чому я так думаю? Бо він ходив до «Лоїба», поки там був рояль, а потім перестав. Так само регулярно відвідував він пані Ганусекову, в якої є рояль марки «Орфей». — Помовчавши, він додав: — А потім стався той випадок з ключем. Отоді вже я почав його підозрювати.
— З яким ключем? — пробелькотів Трампус, насилу вибравшись на четвертий поверх, такий темний, що довелося йти помацки.
— Прийшов одного разу на ванни, де працює пані Ганусекова, без курортної картки. «Без купона я не маю права вас впустити», — сказала жінка, бо він їй уже обрид, мов гірка редька. Але потім полагіднішала і сказала, що вже якось нишком викупає його в гейзерній обшукав її кишені. Але ще через три дні сусіди бачили, як Віртер о десятій годині ранку, коли Ганусекова була на роботі, приплентався до її квартири. Йому сказали, що пані Ганусекової немає вдома, він подякував і пішов. А о шостій вечора, коли в церкві святого Хреста служать вечерню, яку пані Ганусекова ніколи не пропускає, хтось заліз до неї в квартиру й розтрощив «Орфея».
— Віртер?
Тикач знову знизав плечима.
— Невідомо. Метод той самий, як і в «Лоїбі». І тут теж не взяли нічого, хіба те, що, може, було сховано в роялі. Тут я вже не витерпів і послав Віртерові повістку. Зробив так, щоб його якнайдовше протримали, випитуючи про фірму, — що вона виробляла і таке інше, — а сам подався до нього додому. Але все було марно. Знаєте, що ми там знайшли? Брудну, неохайну постіль, шафу, стіл, два стільці, але нічогісінько, вартого уваги й наших зусиль. «Отже, — сказав я собі,— він відчув небезпеку і сховав усе, що могло нас цікавити». Але знаючи його звички й те, що він щоранку сидить у кав'ярні «Елефант» від дев'ятої до одинадцятої, на другий день я пішов до нього знову. І знаєте, що я там побачив? Безліч коштовної порцеляни, персні, обручки, статуетки із слонової кістки і навіть три старовинні золоті церковні чаші. А в стіні за ліжком був сейф. Я дозволив собі його відчинити і знайшов там дев'ятнадцять тисяч крон готівкою. Що ви на це скажете?
Вони вже дійшли до дверей на четвертому поверсі. Було темно, як у мішку. Тикач посвітив ліхтариком, відчинив двері і ввімкнув світло.