Степан Бандера

Історія має властивість повторюватися, і не враховувати цього чинника в характеристиці післявоєнної діяльності Бандери неможливо. Так, наприклад, у 1940 році Степан Бандера зі своїми однодумцями звинувачували Провід ОУН у тому, що, перебуваючи в еміграції, він не орієнтується в ситуації в Краю, тепер же Дарина і Лев Ребети, Зенон Матла, Микола Лебедь та інші члени ОУН, що мали можливість ознайомитися з поглядами і настроями населення центральних і східних областей України, висунули таке ж обвинувачення самому Бандері. І справді, коли в 1920—1930 роках члени ОУН вели в Галичині й на Волині боротьбу за незалежність України, вони мало замислювалися над тим, якою саме має бути Україна. З’ясувалося, що населення так званих Центральних і Східних Українських Земель[13] відразу починало ставити питання щодо політичного і соціального устрою майбутньої держави. Далі, ідеологія українського націоналізму великого значення надавала християнській релігії, тому, можливо, що більшість провідних членів ОУН, як уже згадувалося, вийшли з родин священиків. А людність східних областей до релігії ставилася з більшою байдужістю, тому що Російська православна церква завжди відстоювала імперські інтереси Росії. Якщо при створенні ОУН мова йшла лише про українців, то вже під час війни в УПА знаходилися окремі підрозділи, що цілком складалися з татар, азербайджанців, калмиків і представників інших народів.

Не вдаючись до глибинної суті розбіжностей і суперечок між Степаном Бандерою і представниками УГВР, необхідно відзначити тільки, що прихильники Бандери звинувачували представників УГВР у відході від «чистоти» ідей українського націоналізму, а ті, натомість, стверджували, що їхні супротивники не бажають бачити життєвих реалій і дотримуються переважно догм.

Петро Балей у книзі «Фронда Степана Бандери в ОУН в 1940 р.» пише: «Навіть без особистого знайомства, на підставі його друкованої спадщини дослідникові постаті Степана Бандери впадає в очі його надмірна амбітність. Вона менше помітна в безпосередніх зустрічах, але завжди – в аргументації за ідеологічну «правильність» його особистої віри, мовляв, – це не тому, що я так хочу, а тому, що це єдино правильно». Можливо, що річ навіть і не в особистих амбіціях Степана Бандери, а в його фанатичній вірі в ідеї, засвоєні з юних років, і в нездатності й небажанні їх переглядати. Це, звичайно ж, чисто психологічна риса вдачі. І далеко не завжди можна визначити, позитивна вона чи негативна. Та варто відзначити, що людина, яка прагне повести маси за собою, сама має дуже вірити в свою ідею.

Не можна не погодитися з Балеєм у тому, що Бандера не завжди орієнтувався в ситуації. На підтвердження цього він розповідає таку історію. У таборі для переміщених осіб у Равенсбурзі Петро Балей мешкав в одному приміщенні з Петром Миколаєнком-Байдою, колишнім лейтенантом Червоної Армії, а на той час майором УПА, який зі своїм загоном пробився до Баварії через Лемківщину і Чехословаччину. Одного разу Степан Бандера викликав до себе Миколаєнка і доручив йому організувати в баварських лісах партизанський загін на випадок війни США з Радянським Союзом. «Як могло статися, – розповідав Балею Миколаєнко, – що людина, ім’я якої стало прапором визвольної боротьби останніх років, не здає собі справи з того, що партизанка можлива тільки серед рідного народу, який сприяє і співпрацює в збройній боротьбі?»

Хай там як, але стверджувати, що Степан Бандера зовсім не змінював своїх поглядів, усе ж таки не можна. Наприклад, відразу після створення ОУН він різко відмежувався від усіх легальних українських політичних партій, які діяли на той час у Польщі.

Відмежувався не з конспіративних мотивів, а принципово. Проте, коли в червні 1941 року у Львові Ярослав Стецько за вказівкою Бандери створював уряд новопроголошеної Української держави, то до участі в ньому були запрошені люди різних політичних поглядів (за винятком, звичайно, комуністів). Так, соціал-революціонер генерал Всеволод Петрів посів посаду міністра оборони, член УНДО Євген Храпливий – міністра сільського господарства, безпартійний Олексій Гай-Головко (між іншим, уродженець радянської України) став міністром інформації й пропаганди. Подібне ж відбулося, коли в 1944 році створювалася УГВР, яку очолив Кирило Осьмак – безпартійний, родом із Придніпров’я. До УГВР увійшли також Катерина Мешко з Дніпропетровська, Йосип Позичанюк із Вінниці і навіть галичанин Василь Мудрий, який свого часу був віце-маршалком польського сейму і якого деякі націоналісти вважали зрадником.

У післявоєнні роки Степан Бандера зрозумів, що вести боротьбу проти такої могутньої імперії, як СРСР, силами самих українських націоналістів було б нерозсудливо, і в 1946 році за його ініціативою створюється Антибільшовицький блок народів (АБН), який очолив один із найближчих однодумців Бандери, – Ярослав Стецько.