Степан Бандера

Німецька кримінальна поліція спочатку пішла хибним слідом і довго не могла нічого встановити. Основною версією, яку розробляли німецькі поліцейські, були «розборки» серед українських націоналістів між ворожими угрупованнями Степана Бандери й Андрія Мельника.

Провід ЗЧ ОУН відразу ж у день смерті свого керівника зробив заяву, що це вбивство політичне і що воно є продовженням серії замахів, початих Москвою в 1926 році вбивством Симона Петлюри в Парижі і Євгена Коновальця в Роттердамі в 1938 році. Паралельно зі слідством, яке вела західнонімецька поліція, Провід створив свою комісію для розслідування вбивства, яка складалася з п’яти членів ОУН із Англії, Австрії, Голландії, Канади й Західної Німеччини. Але тільки через декілька років з’ясувалося, що вбивцею був агент КДБ Богдан Сташинський.

У день похорону церква, де проходило відспівування, була переповнена людьми й делегаціями з різних куточків світу. Настоятель церкви отець Петро Голинський у присутності екзарха Кира-Платона Корниляка відправив заупокійну службу. На могилу Степана Бандери було покладено 250 вінків. Тисячі людей прийшли на кладовище «Вальдфрідгоф», щоб востаннє поглянути на свого провідника, який був для них бойовим прапором, прикладом невтомного борця за ідеали. Біля відкритої, викладеної бетоном могили похоронна хода зупинилася. Труну опустили вниз, засипали зверху привезеною з України землею й окропили водою з Чорного моря.

Над могилою Степана Бандери, окрім діячів українського національного руху, виступили грузинський князь Нікашидзе, болгарин Вальчев, туркмен Вели Каюм-Хан, словак Покорний, румун Еміліан, хорват Біліч, угорець Фаркаша де Кісбарнак, англійка Віра Річ.

На другий день західнонімецькі газети опублікували докладний звіт про похорон, підкреслюючи, що в них взяли участь представники всіх політичних груп. В одній із газет було написано: «Усе мало такий вигляд, ніби між українцями-емігрантами зовсім не було сварки». А менше всього про вбивство лідера ОУН знали на батьківщині Степана Бандери: радянські газети про це не повідомляли, зарубіжні газети передплачувати в ті часи було заборонено, закордонні радіопередачі старанно глушилися, та й прослуховування їх вважалося злочином, за який можна було дістати тюремний строк.

Дещо в іншій ситуації були українці, яких вислали зі своїх рідних земель у ході операції «Вісла» на так звані «Зємє одзискане» (корінні польські землі), тобто на береги Одеру, звідки, у свою чергу, були вислані німці. Польський журналіст Олександр Омилянович розповідав, що коли після смерті Степана Бандери він опублікував низку статей в «Газеті Бялостоцькій», у редакції з’явилася делегація з українського села біля міста Баня Мазурська з вимогою, щоб автор обов’язково приїхав до них на зустріч із селянами. Зустріч почалася хвилиною мовчання в пам’ять Степана Бандери, потім пролунали полум’яні виступи на захист його доброго імені. Що найцікавіше, це відбувалося в 1959 році у вже (або ще?) «радянській» Польщі.

І останнє. Ще 2 жовтня 1959 року, за тринадцять днів до загибелі Бандери, СБ ОУН за кордоном стало відомо про рішення Москви вбити головного українського націоналіста. Не вберегли…

Могила Степана Бандери розташована недалеко від одного з входів на кладовище. Могильний горбик, квіти, лампада, над ними височіє білосніжний хрест. Метрів за п’ятнадцять від батька покоїться і його дочка Наталя Куцан-Бандера, яка померла в 1985 році у віці 44 років. Тут же неподалік знаходяться могили Ярослава Стецька й Лева Ребета.

Процес. Посмертна слава

Історія життя і смерті Степана Бандери не закінчилася похороном на кладовищі «Вальдфрідгоф». Абсолютно несподівано вона дістала продовження, яке, без перебільшення, можна сказати, вразило світову громадськість.

12 серпня 1961 року до приміщення американської поліції в Західному Берліні зайшли молоді чоловік і жінка.

Чоловік сказав, що може зробити дуже важливе повідомлення. Але те, що почули службовці, перевершило всі їхні очікування. Молодик сказав, що його звуть Богдан Сташинський, що він і його дружина Інга Поль, німкеня з походження, щойно втекли зі Східної Німеччини. У цьому, загалом, не було теж нічого незвичайного, адже тоді втечі зі східного сектора Берліна, ще не обнесеного сумнозвісним муром, не були чимось незвичайним. Сенсаційними і навіть просто неймовірними були подальші свідчення Сташинського. А саме: він сказав, що є агентом радянських спецслужб і що саме він убив у Мюнхені в 1957 році Лева Ребета, а в 1959 році – Степана Бандеру.