Степан Бандера

Відразу після свого вступу до ОУН у 1929 році Бандера взяв участь у роботі I конференції ОУН Стрийського округу. Першим дорученням Степана у новоствореній організації стало розповсюдження підпільної націоналістичної літератури. Головним полем його діяльності були рідні місця – Калуський повіт, а також львівське студентство. Одночасно він виконував різні функції у відділі пропаганди, а в 1930 році почав вести відділ підпільних видань, потім техніко-видавничий відділ, з початку 1931 року ще й відділ доставки підпільних видань з-за кордону. Ці доручення виявили видатні організаторські здібності Степана Бандери. Були налагоджені нелегальна доставка через кордон і таємне розповсюдження серед населення журналів «Сурма», «Пробудження нації», «Український націоналіст», безпосередньо в Польщі друкувалися «Бюлетень крайової екзекутиви[1] ОУН на ЗУЗ»[2] і журнал «Юнак».

Нелегальна література друкувалися так: у Львові під контролем редакційної колегії виготовлялися матриці, які потім перевозилися в глибоко законспіроване укриття, де друкувався тираж. Спочатку ця підпільна друкарня знаходилася в селі Завалів, біля Стрия, під наглядом Степана Охримовича, потім у селі Конюха, вже під спостереженням Олексія Гасина, а коли її викрила влада, Петро Мірчук організував друк у селі Добрівляни.

Доставка літератури з-за кордону була організована таким чином. Існували три пункти на кордоні, з яких і здійснювалася пересилка пачок із нелегальною літературою: на Гуцульщині, на Бойківщині і в Тешині, неподалік від Шльонська. Були ще запасні лінії зв’язку: через морський порт Данціґ, який мав статус вільного міста, і через Литву, у якої були свої територіальні спори з Польщею (Польща, зокрема, захопила стародавню литовську столицю Вільно). В обумовленому місці і в певний час з’являлися окружні кур’єри, які забирали літературу і передавали її кур’єрам повітів. Польська поліція збивалася з ніг, щоб розкрити мережу розповсюджувачів. Проводилися численні арешти «наосліп», зокрема кілька разів заарештовували і Степана Бандеру, але у невисокого, непоказного студентика був такий безневинний вигляд, до того ж він не нервував, як це буває з людиною, яка відчуває за собою грішок, і через декілька днів його відпускали.

Радянські видання стверджували, що ОУН із моменту свого створення була під «дахом» абверу (німецької розвідки), а то й особисто Гітлера, нібито саме тому польський уряд боявся застосовувати якісь репресії проти членів ОУН. Напевно, тільки в майбутньому історики зможуть обґрунтувати або спростувати першу половину цього твердження, адже досі ще не побачили світ багато справжніх документів, що стосуються цього питання. До того ж слід додати, що Гітлер прийшов до влади лише через чотири роки після створення ОУН. Що стосується польських репресій проти ОУН, то про це існує безліч різних матеріалів. Збереглися в архівах судові справи, газети, в яких опубліковані журналістські звіти «із залу суду». Щоб не вдаватися до подробиць, можна згадати хоч би те, що перший провідник крайової екзекутиви Богдан Портних був арештований уже через декілька місяців після того, як зайняв свій пост.

Наступним провідником став сотник Юліан Головинський, якого Є. Коновалець, лідер українських націоналістів, послав до Західної України, щоб завершити непростий процес об’єднання ОУН та УВО. Але і він після декількох місяців перебування на посту провідника був арештований і 30 жовтня 1930 року застрелений «при спробі до втечі». Після нього крайовим провідником ОУН на українських землях, окупованих Польщею, став Степан Охримович. Незабаром він, як і його попередники, був арештований. У в’язниці його піддали жорстоким катуванням, від яких він помер 10 квітня 1931 року в рідній домівці через декілька днів після звільнення. Тільки четвертому провідникові, Івану Габрусевичу, вдалося уникнути арешту завдяки тому, що він виїхав за кордон і за розпорядженням Проводу залишився там для роботи. П’ятому провідникові, Богдану Кордюку, також удалося вижити: він був звільнений із посади після невдалої акції в Городку Яґайлонському (про ці події ми розповімо трохи пізніше). Шостим провідником упродовж чотирьох років був Степан Бандера; його заарештували 14 червня 1934 року. Таким чином, він протримався на цій посаді довше за всіх.