Сто років тому вперед

— Я прийду до тебе завтра, — сказала Марія Михайлівна, — і принесу апельсинів. І чогось легкого почитати. Напевно, це буде після обіду.

— Дякую, не треба турбуватися, — мовила Аліса. — Мене тут добре годують.

— Не говори дурниць, Алісо, — розсердилася Марія Михайлівна. — Я не збираюсь займатися благодійністю. Але дитині потрібна турбота. Поки до тебе не повернеться пам’ять і тебе не заберуть батьки, ми з Юлею і Наталею провідуватимемо тебе. Це нам неважко. Я сподіваюсь, що, якби в такому становищі опинилася Юля, ти теж прийшла б її провідати.

— Спасибі, — подякувала Аліса.

“Мабуть, тобі соромно зараз, — подумала Юлька. — Виходить, що ти обманщиця, а бабуся за тебе переживає”. Але Юлька це думала без злості. Вона розуміла, що, опинись сама на Алісиному місці, ще невідомо, що б робила. Може, розревілася б і побігла додому.

— Я теж прийду, — озвалась Юля. — Нам ще треба поговорити.

— Приходь, — погодилась Аліса, але байдуже, ніби із ввічливості.

“Не вірить, — зрозуміла Юлька. — Гадає, що я зараз піду і про все забуду”.

Коли Юлька з бабусею виходили з боксу, Аліса попрощалася з ними за руку. Вона хотіла щось сказати, але передумала. Вона не плакала, та очі в неї були мокрі.

“Ой, що я роблю! — майнула думка в Юльчиній голові. — Хіба можна отак покидати людину, яка на тебе надіється?”

— Ну, попрощалася? — запитала Марія Михайлівна.

— Я вернуся, — мовила Юлька Алісі. — Ти чуєш?

— До побачення, — сказала Аліса.

Як тільки бабуся з Юлькою відійшли по коридору від боксу, так що їх ніхто не міг почути, Юлька зупинилась, поклала на підвіконня сумку з книжками й попрохала:

— Зачекай, бабулю.

— Тобі важко? Дай я понесу.

— Ні, мені не важко. Мені соромно.

— Що іще сталося?

— Мені соромно за мене і за тебе.

— Я не зробила нічого ганебного.

— Зробила. Певніше, не зробила і тому зробила.

— Ти можеш говорити без загадок?

— Можу. Ми залишили Алісу одну.

— Неправда, я сама до неї завтра неодмінно прийду. А сьогодні після роботи Наталя збиралася забігти. Якщо в неї не буде колоквіуму. Ти днів зо два посидиш дома, а потім сама можеш до неї прийти. І навіть привести з собою подруг.

— Цього мало, бабусю.

— А що ти пропонуєш?

— Взяти Алісу з собою.

— Куди?

— До нас додому.

— Ти зовсім збожеволіла, Юлю! Ти, мені здається, забула, що Аліса хвора, в неї був струс мозку і вона втратила пам’ять. Їй потрібен кваліфікований медичний догляд… Бери сумку, й ходімо.

Вони попрощалися з Аліком, Шурочкою та іншими і пішли виписуватися з лікарні. Поки одержували Юльчине пальто, туфлі та інший верхній одяг, відчинилися двері, і вбігла Наталя, Юльчина мама.

— Як добре, що я вас застала! — сказала вона.

— Ти не матимеш неприємностей, що пішла з роботи? — спитала Марія Михайлівна.

— Ні, я домовилась. Ну ж бо скоріше, там таксі чекає.

Юля була вже готова.

— Ти не хочеш іти? — спитала Наталя.

— Вона вирішила неодмінно взяти з собою Алісу, — мовила бабуся. — Нібито ми розпоряджаємося в лікарні.

— Слушно, — сказала Наталя. — Я вже думала: як тільки Аліса одужає, ми її на якийсь час візьмемо до себе.

— Я не заперечую. Але ж не сьогодні.

— Отже, можна? — зраділа Юля.

— Звісно, можна, — згодилась бабуся. — А тепер ходімо. Таксі чекає.

— Мамочко, дорогенька, у мене до тебе величезне прохання, — мовила Юлька.

— Давай.

— Зайди до Аліси. І передай їй мою записку.

— Аліса зачекає до завтра, нічого з нею не станеться, — втрутилась бабуся.

— Ти не розумієш. Це дуже важливо. Мамо, можна я тобі на вухо два слова скажу?

Бабуся знизала плечима й промовила:

— Я чекатиму надворі, біля машини. Який номер?

— Не пам’ятаю. Шофер такий чорнявенький, з вусами.

Юлька відвела Наталю до стіни і сказала гучним шепотом:

— Алісі тут не можна лишатися. Їй загрожує небезпека.

— Юлько, ти знову фантазуєш?

— Мамо, ти мені повинна вірити. Я взагалі тебе рідко обманюю.

— Як на мене, так і має бути.

— Тоді ти мусиш мені вірити. Зараз же йди до Аліси. Я навіть не лишила їй нашої адреси й телефона. Може так статися, що Алісі доведеться звідси тікати. А куди вона побіжить? Отож, я хочу, щоб вона побігла до нас. Тобі зрозуміло?

— Мені зрозуміло, що взаємна повага — головна риса у взаєминах дітей і батьків. Пиши свою записку. Ось тобі ручка й папір. Може, досить передати записку через сестру?

— Ні, не досить. Може, це буде зовсім не сестра.

— Ну й фантазія у тебе!

— На жаль, це не фантазія. Ще важливо, аби ти сама сказала Алісі, що ми її чекаємо. Одна річ, якщо це йде від мене, інша — від тебе, ти ж доросла.

— Домовилися.

— Ти молодчина, мамо!

— І за це спасибі.

А Юлька написала на аркушику з маминого записника:

“Алісо! Наш телефон 145-55-67. Адреса: провулок Островського, буд. 16. Від лікарні тролейбус 15 до зупинки “Будинок учених”, кв. 29, у дворі. Чекаю тебе в будь-який час. До школи я піду через три дві Поки що поговорю обережно з дівчатами, чи нема чого підозрілого в поведінці одного з Коль. Я зроблю це обережно, розумієш? З моїми старими все полагоджено. Вони непогані люди. Твоя Юля. Записку спали”.

Розділ VІ ВТЕЧА