Століття Якова

Хоч ці слова болюче різонули, вже геть розпалений Яків не міг її кинути, перервати ці прокляті любощі, цю гріховну веремію. Та він не став панькатися, обережним бути, як вона просила, а брав по-справжньому, грубо й навіть брутально, як ніколи раніше. Син... Його син... А скільки з його сином в собі вона лягала під іншого? Мала сім’я иншого, що поганило його сина! Скільки разів чекав утому гайку?! Чого ж він не убив її, тоді, коли стояв перед тим розпроклятим весіллям, з єдиним набоєм у тепер вже конфіскованій рушниці... Як спустошує його цей жар... І сніг, що падає з ялин, той жар не гасить.

А над лісом, над лісом, помічає він, крізь прогалинку в деревах, коли вже лежить поруч знеможений, кружляє птах. Шуліка.

Летить над лісом, потім завмирає. І наче дивиться вниз. Туди, де двоє лежать після шаленого сороміцького кохання. Ось-ось, здається, впаде униз.

— Бачиш?

Яків торкає Улянку за руку. Очі в неї все ще горять.

— Що?

— Шуліка.

— То й що? — Улянка дивиться пильно і насмішкувато. — Боїшся, що на нас кинеться?

І раптом вона відводить очі.

«Хай би кинувся», — думає Яків.

Птах угорі зновика завмирає. Мовби справді прицілюється, аби каменем шугнути вниз.

Туди, де лежать двоє.

19

— Ци ви-те здуріли, тату, ци Господь вам альбо дідько молоко п’яної кози подарував? — казала Олька, котра кілька хвилин тому влетіла до хати — стала-бо навідуватися, незважаючи на сварку і зарік, що ноги її тут не буде, відколи в нього Оленка поселилася.

— Ну? — Яків одірвався від шитва — камізельку чи як там по-теперішньому називається те, що під маринарку піддягають, латав.

— Та ж всеньке село язики гострить, що ваш гонук із тою дурною наркоманкою любов крутить, — видихнула Олька і гепнулася на лавку.

— Який ще онук? Що ти, Олько?

— Та ж Валік Тарасів.

— Валік? Он воно що...

Тут він згадав — Оленка пару днів, як кудись зникати стала вечорами. І Валік кілько разів то за точилом, то за ножівкою, то за решетом чогось старим прибігав.

Олька посабанила[5], побушувала. Яків її осадив, сказав, щоб не чіпала ни Оленки, ни Валіка своїм довгим язичиськом, тим більше, що, виявляється, тильки й того, що бачила Валіка й Оленку сусідка Ольчина, Настя Троцьова.

— Иди, сороко, — сказав. — Або ж рота на замок. І ключика сховай.

Сказав, бо побачив, як до хати Оленка підходить. А ледь ступила й чемно до Ольки привіталася, та, не випустивши й пари з вуст, з підтиснути ми губами, мов боялася з рота воду випустити, із хати випливла.

— Їсти будеш? — спитав Яків.

Оленка стала поруч і свою руку на його поклала.

— А ви будете сваритися? Чи як це... Лаяти, так, Якове Платоновичу?

Далі вона сказала, що правильно дід її сваритиме. Ду-у-же правильно.

— Оч-чень, дєда мой ненаглядний... Спасітель мой бесценний...

З тим і вийшла з хати. Вилетіла з хати. Вже кілько разів зауважував Яків — дівчисько бачить мовби наперед і розгадує те, що він мав би їй сказати.

Сидів ступнем, а коли взявся шити — вколов голкою палець.

Так і сидів, доки не наповз на хату вечір. Майнула думка, від якої пробіг дрижак його старечим тілом: Оленка його покинула, пішла, поїхала, не попрощавшись навіть.

Не міг після тої думки й ворухнутися. Тіло наче паралізувало.

Оленка вернулася пізнього вечора. Майже вночі, коли вже спати зібрався. Ступила до хати геть мокра, бо надворі аж хлющило, стала посеред кімнати.

— Господи, вся змокла... Де ти була?

Мокре дівча підійшло й притулилося. І ревно заплакало. Коли ж він хотів слово сказати, поклало на його вуста пальчика, теж мокрого.

— Мовчіть, Якове Платоновичу... Дідусю мій рідний, мовчіть...

Втікала вона, вернулася з півдороги? Яків про те не дізнався. Але до них перестав приходити Валік. Валентин, внук його двоюрідний.

У селі вже відчувався подих осені, й на її порозі Валік таки прийшов, з валізою в руках.

Попросив діда покликати Оленку. Яків покликав. Вона вийшла і наблизилася з опущеною головою.

Коли ж підвела очі... Очі ті чомусь сміялися...

— Я ж просила тебе не приходити...

І тут уже зовсім засміялася:

— Конспіратор мій хреновенький... Вибачте, діду Якове...

Валік стояв і мовчав. Яків не знав, що й думати. Невже вона його дурила? Али дурила в чому? Жодних же слів не було їй сказано...

— Я тобі напишу, — сказав зрештою Валік, повернувся і пішов, зсутулений, ніби дід старий, а не сімнадцятилітній хлопець.

— Куда? На дєревню дєедушке? Так єво звать даже не Константін Макаровіч...

І все ж вона пішла за Валіком. Наздогнала і щось сказала. Чмокнула в щоку на очах у Васили ни Явтухової, далекої їхньої родички, котра якраз вулицею проходила. А цмокнувши, різко розвернулася й до хати побігла.

— Драсьтє вам, дядьку Якове, — сказала Василина. — Внука проводжали? У місто вчитися поїхав?

— У місто, вчитися, — сказав Яків.

«Холєра ясна», — чогось подумав.

20