Століття Якова

Зося: Більше того...

Солтис: Ви були нареченою графа Собєського і мали ввійти до однієї з кращих, найбагатших і найродовитіших сімей Речі Посполитої.

Зося: У вас справді дуже вичерпна і достовірна інформація.

Солтис: Я не хотів вас образити, шановна пані. Але я не здатен збагнути, чому ви зробили вибір на користь... на користь... Чому ви вибрали...

Зося: Простого селянина, поліщука, по-вашому — хама.

Солтис: Я не хотів таке сказати. Ваш чоловік є польським громадянином. І все ж...

Зося: Я не хочу вам казати про кохання, пане солтис, ні про щось інше...

Солтис: Гадаєте, я не зрозумію?

Зося: Я й сама не все розумію. Колись я читала, пане солтис, що світ цей народився з маленького зернятка. Не хвилюйтеся — я читала і шаную Біблію. Більше того, знайома з деякими фізичними теоріями про походження Всесвіту... Народження його внаслідок різних процесів і таке інше. Але от яка річ, пане солтис. Те зернятко, як я прочитала, з далекого, вельми далекого, іншого світу принесла на землю маленька біла пташка. Коли вона принесла його і зрозуміла, що тут народиться життя, і водночас збагнула, що назад, на свою планету, не зможе долетіти, бо надто багато сил витратила на шлях сюди, вона злетіла вгору і заспівала. То була пісня суму й болю і водночас пісня радості і щастя. Кажуть, що цю пісню можна почути досі. І хто її почує — той буде щасливим, носячи в серці таємницю свого особистого щастя.

Солтис: Ви хочете сказати...

Зося: Я почула спів цієї пташки, пане Пьотре. Ось і все. Саме тому я приїхала сюди. Що скажете?

Солтис: Безумовно, красиво. Навіть дуже. І все ж...

Солтис запропонував Зосі роботу у гмінному керунку: діловодом, бухгалтером, а хочете, пані, — вчителькою у місцевій школі. Зося відмовилася. Сказала, що хоче присвятити життя роботі при землі й вихованню майбутніх дітей. Вона вже вагітна, а тому навряд чи змогла б продуктивно працювати.

Солтис провів її до дверей чого не дозволяв собі з жодним місцевим мешканцем, навіть з найбагатшими.

Зося вийшла надвір. їй хотілося плакати, і воднораз було легко на душі.

То було взимку. Рипів сніг під її валянками. Пливли в небі важкі сірі хмари. От-от мав знову піти сніг, а то й початися завірюха.

Зося вирішила завернути на пошту, за яку правила маленька кімната при управлінні. Вона не помилилася — її чекав лист. Як виявилося, чекав уже два дні. Лист був від матері, бо, крім матінки, ніхто й не знав, де зараз вона мешкає.

Лист був відповіддю на листа, якого відправила місяць тому. Зося розірвала конверта, дістала чималий білий аркуш і прочитала одне-єдине речення: «Nasza corka Zofia nie żyje»[15]. Вона, очевидно, пополотніла, бо дівчина з пошти, що вручила їй листа, запитала, чи не треба подати води.

— Нє, дзенькую, — сказала Зося і вийшла з поштової кімнатки.

8

Вони так і лишилися жити в тій хаті. Коли Яків заїкнувся про те, що хоче побудувати свою, нову, Параска влаштувала ціле голосіння: «Ци ж ми цим не вгодили, ци ж ми вам такі та бридкі, що хочете нас пукєнути?»

Зося несподівано підтримала маму Параску, і до хати прибудували ще одну кімнату. Тим більше, що Гаврилко на той час пішов до війська, де збирався й зостатися.

Час сільського життя для Зосі розтікався і був нестерпно довгим. Вона, як могла, рятувалася од нього: роботою, пліткуванням із новими подругами, сварками з сусідами, а найбільше — дітьми, доглядом за ними: підтиранням носів, турботою про нагодування й кожен крок, розказуванням казок і різних історій, почутих в селі й знаних ще з давнього власного дитинства.

Через п’ять літ після випровадин на службу Гаврилка у вересні тридцять дев’ятого до війська знову пішов Яків. Стояла така ж рання осінь, як і в час народження першої доньки. Тепер їх було три: Парасочка, Софійка-Зосечка і найменша — Уляночка, яку Зося-старша тримала на руках. Назвати так доньку запропонувала, знову ж таки, Зося. Дивні стосунки склалися у неї з Улянкою-старшою, хрещеною мамою Улясі.

Дізнавшись, яка пані приїхала до її коханця-коханого, Улянка таки вже на другий день забігла до них. Оглядала вбрання гості-нареченої, цмокала, ойкала, жартувала, розпитувала.

— Ну й кралечку відхопив, — сказала Якову на прощання. — Тико, здається, то не твоя птаха.

— Яка вже є, — сказав Яків.

На той час в Улянки народилася донька. Мав підозру Яків, що також його. Але те не вельми радувало. Ци той Тиміш сам ни може, думав спересердя.

А Улянка стала навідуватися регулярно. То за тим, то за тим прибіжить, хоч і жила теперка не вельми близько. Якова майже не помічала. Вдавала, що не помічає? Любила поговорити з Зосею. І якось так вийшло, що подружилися вони. Яків уже не так, щоби й здивувався, коли Улянка на Великдень у гості запросила. Обох їх.

— А як же Тиміш? — тільки й спитав.

— Обоє просимо, — сказала Улянка зі сміхом, що сидів ув очах.

Вони не пішли, али Улянка з Тимошем прийшли до батьків. Й Улянка мовби ненароком зновика забігла. Ходіте та ходіте, сусідоньки. До моїх батьків, посидимо, погомонимо.

— Чому ти не хочеш іти? — спитала Зося. — Чи то було твоє кохання?