Століття Якова

— Хліба? — Яків на мить задумався. Смокче під ложечкою... — Нє. — Повернувся, ще раз глянув. — Нє. Чуєш, нє. — Мало не закричав.

— Ну, як хоч...

Він справді ні за які гроші й скарби не віддав би. Навіть якби вмирав з голоду. Якби вмирав... Ні, він мусив жити. А оберігати його мав разом з апостолом Яковом цей портрет, медальйон, Зося. Якщо того чоловіка не вберегла, то його напевне повинна. Бо що той поляк значив у її житті?

Подарувала на пам’ять? Напевне. Досі кохав її? Може...

Яків пішов до свого місця на нарах. Вирішив — повісить медальйон собі на шию. Двічі в одне місце снаряд не влучає. Атак Зосю почуватиме, ніби поряд із собою. Зовсім поряд. Грітиме серце.

Над табором чипіла ніч. Чорна, похмура. Тяжко дихали сотні людей у задушливому, хоч і холодному просторі-бараку. Тулив рукою медальйон до грудей Яків, хотілося зігріти жінку-дівчинку, що теперка жила з ним в цему бараку.

18

У січні на сході гуркотіло так, що земля під ногами дрижала. Хотілося підігнати тих, що наступали. Хай і червоних. Бо німці зовсім озвіріли. Вкинули в піч-топку ще одного чоловіка, здорового (якщо в них були тутечки здорові), тильки за те, що якось не так на охоронця поглянув.

І ось німці, котрі на ранок мали вивозити їх далі, у глиб Німеччини (казали, аж за Берлін), утікають уночі. А на ранок бачать інших солдатів. Дивується Яків — ніби й не ті совєти, з погонами, майже як у поляків. Спершу командують — виходьте, визволителі прийшли, та як усі кинулися до воріт, постріл вгору й новий наказ — не покидати табір до «особого распоряженія». Те «распоряженіє» прийшло аж по обіді. А до того ніхто й їсти не давав. Тико що не ходили вже наглядачі й охоронці.

По обіді їм веліли на плаці перед бараком зібратися. Як стояли за звичкою строєм, з’явився чоловік з чотирма зірочками на погонах. Його представили — капітан Кондаков.

Сказав капітан:

— Ми освободілі вас от фашистской нєчєсті, і после провєркі всє будут отправлєни домой, на родіну. Но тє, кто уже воєвал, і воєннообязанниє граждане Советского Союза должни єщо послужить своей родінє. Поетому всє, кто служил в Красной армії, вийті із строя і стать направо. Кто нє служил, но імєєт возраст от восемнадцаті і до сорока п’яті лєт — вийті і встать налево.

Вийшли сотні дві чоловіків. Яків міркував: що робити? У Червоній армії він не служив, але служив у польській, за віком підходить. Куди ж йому ставати? Сказати начальнику?

Али доки міркував, той сам направився до нього. Глянув насуплено і пронизливо.

— Вам сколько лєт, гражданін?

— Та на масницю, як доживу, тридцять шість буде, — сказав капітан.

— Хохол? Откуда родом? — Капітан подивися ще гостріше.

— Поліщук я, пане капітан.

— Панов у нас нєт, — сказав капітан. — Єсть товаріщі. Єслі тебе трідцать шесть будет, почему нє виходіл? Уклонітся хотел?

— Так я ж не служив у Красній армії, пане, звиняйте, товаришу капітан, — сказав Яків.

— Но возраст прізивной.

— Так я й думав, куди ставати. Бо я ж служив, тико не в Красній армії, а у Войску Польському, і німців уже бив.

— Вот как? Запомнітє, что нємцев біла, бьйот і будєт біть только доблєстная Красная армія под руководством геніального полководца товаріща Сталіна, — суворо сказав капітан, але його очі наче подобрішали. — Когда же успєл повоєвать с фашистом?

— Так у тридцять дев’ятому, пане-товаришу капітан.

— Да? — капітан щось наче згадував. — І кєм? Кєм воєвал, спрашиваю.

— Кавалерист я. Улан.

— Кавалєрісти сєйчас не нужни, — капітан змахнув рукою. — Нужна пєхота. Марш в строй, а то буду считать дєзєртіром.

Яків поспішно кинувся до тих, що стали направо. Тоді спинився.

— Чєго стал? — гаркнув уже інший офіцер, з двома зірочками.

— Так мені куди?

— Направо, — сказав капітан.

Через два дні Яків одягнув уже військову форму. Далі пройшов прискорений курс «молодого бійця».

Через два тижні їх повезли на південь — під Будапешт, казали.

Та не довезли, в Моравії застрягли.

19

Морава — річка у Моравії. Так і казали в їхньому полку. Не вельми велика й широка річка розділяла дві позиції. На тім березі — німці, а може, й мадяри, на цім — руські, совєти. Окопалися на схилі гірки. Позиція взводу, в якому рядовий Яків Мех тепер воює, нібито й вигідна. Прикривають окопи кілька ялинок, а найголовніше — два валуни, до них і стежка тулиться, що веде вниз, до води. Вони називають ту стежину поміж каміняччям, мимо двох обчухраних кулями ялинок і сосонки, мимо кущів на крутосхилі, що переходить у маленьке прибережне плато (пляцок, каже Яків), стежкою смерті. Бо на самій стежці лежать кілька їхніх мертвих товаришів, а ще більше — семеро чи восьмеро — на самісінькому березі. Бідака Мухаметзянов устиг котелком зачерпнути води, та так той котелок у воді й зостався. Видно, як хилитається на воді. Видать, міцно тримав узбек котелка, так міцно, що мертві пальці не відпускають. Та що з того... їм від того ще прикріше й сутужніше. Нестерпно хочеться пити, вже другу добу. Всередині пече, в голові геть паморочиться. Та й тушонку можна було б на вогнику розігріти, вкинувши у той же котелок, щось на суп схоже зварганити.