Читаем Століття Якова полностью

— Нє, нє, — чи то подумав, чи прошептав, і його пальці вчепилися в материну спідницю.

— Що з тобою, Яшо? — Мама схарапудилася не на жарт, взяла його голову в свої руки, заглянула в очі.

— Ничого, мамо, — сказав Яків, але подумав, що нізащо в світі й нікому він Улянку не віддасть.

Али й топитися теж не піде.


7


Мама Параска грішила. Або ж видавала бажане за дійсне. Тиміш Вергун, Тимко, Тимофій Глущук не був ані банькатим, ані витрішкуватим, а мав швидше виразні темно-горіхові очі. Циганські — казали в селі. Підростав, виростав і все більше западали на ті очі, на доладну поставу дівчата. Окрім того, що був Тимко з багатої сім’ї, вродливим і доладним, мав ще одну перевагу над Яковом — був на цілих три роки старшим од Улянки, а Яків тільки на рік з хвостиком. Отже, Тиміш мав повне право раніше заслати сватів.

Після тієї підслуханої розмови Яшко став сторонитися Улянки. Аж вона то помітила і спитала, що з ним.

— Тебе заміж оддадуть за Вергуна, — прямо сказав він.

— Заміж? Що ти кажеш, Ясю? Я ж іще маленька...

— Виростеш — і віддадуть.

— Та що ти надумав таке собі, Ясю? — Улянка аж ніжкою тупнула, руки в боки взяла — геть доросла.

— Мати твоя казали.

— Мати...

Улянка залилася сміхом — дзвінко-дзвінко. І йому стало смішно. Смішно, що міг повірити — Улянка могла належати, бути з кимось, крім нього, Яшком, навіть Вергуну.

— Я от мами спитаю, — сказала Улянка, коли перестала сміятися.

— Зажди...

Але вона вже побігла. Ніжки босі майнули. Яшко бачив, як до мами свеї заговорила. Як та щось відповіла, потім руками замахала, явно сердячись. Потім обоє за хатою зникли.

А при черговій зустрічі — на городі, біля межі — Улянка сказала, що вона маму попередила: довіку з Яшком дружитиме.

***

— Дєд, — сказала тепер Оленка. — Так ти на нєй і женілся? І жілі ви долго і счастліво, только она умєрла раньше тебя? Да, дєд?

«Що вона розуміє, цеє дівчисько», — подумав Яків.

Десь під ложечкою занило. Він почув навіть звук — далекий, пронизливий, наче щось тріснуло, забриніло й не може перестати бриніти.

— Да, дєд? Почему ти умолк?

Оленка заглянула йому в очі. Тривожно і аж злякано. Пташка так дивиться, майнуло в голові.

— Я што-то нє то сказала? Она...

— Її Тиміш таки посватав, — сказав Яків. — І весілля було.

— Вот как? Но ти ж нє побєжал топітся, как тот ваш Іванушка? Что ти сделал? Уєхал? А она?

Що він зробив? Питає, що він зробив? А що він міг зробити?

— Я викрав її з весілля, — сказав Яків. — Силою забрав.

— Украл? — Оленка аж звелася на ноги, і він побачив, як зблиснули її очі — вже з неприхованою цікавістю і захватом. — Ну ти дайош, дєд! Прям ковбой какой-то!

— Ковбой...

— Да. Вообще-то, єслі присмотрється, ти когда-то вполне бил мачо... Тебе сколько сейчас?

— Дев’яносто штири було, — зітхнув Яків. — Дев’яносто п’ятий іде.

— Йолі-палі, — сплеснула руками-цурпалками Оленка. — Да ти, дєд, настоящий вєтєран войни двенадцатого года. Ілі даже Куліковской бітви. Да... Мнє би половіну твоєго протянуть...

— Житимеш, — пообіцяв Яків.

— І на том спасібо, дєд. Ти смотрі...

Ковбой, мачо... Яків не знав тих чудернацьких слів.

— Расскажи! — не відходило дівчисько.

— Та що розказувати?

Справді, що розказувати, подумалось йому. Що розказувати...

Про те, як далі вони дружили? Дружили, ой, дружили, після тієї пам’ятної розмови — рік, два, три, чотири, а потім і залюбилися.

***

Вони залюбилися — як уміли.

Він таки удатний був парубок: високий, не те, щоб вельми, али вищий за багатьох ровесників, худий, али міцний, лице у тибе, казала мама Параска, сину, якби молоком щодень вмиване, руки довгі й жилаві, смішок у сірих очах, з блиском і затятістю пов’язані.

Улянка тогдішня йому завше на вишеньку молоденьку схожою була і на ялинку водночас — їх обох батько посадив у двадцєть пєтім році коло вулиці по краях городу — тяглися теї деревця до неба й мовби хотіли гілляччям світ довколишній пригорнути — кожна по-своєму. Очі неїни паволокою-туманцем затягнуті, пропікали наскрізь і зразу за віями ховалися од свеї допитливості дівочої.

...Яків почув Улянин шепіт:

— Хочу, щоб ти був моїм... А я твею...

— Будеш, — прошепотів, а тілом мурашки забігали — маленькі-маленькі. — Ти мею, а я твоїм...

— Ти не розумієш, Ясику... Я хочу бути твею зара...

— Зара?

— Так.

Яків аж злякався. Прокотився тілом холодок. Він чув, як це робиться, старші хлопці на вечорницях багато чим хвалилися, деякі й виходили з хати парами, йшли в садок, на леваду, али зараз...

Він усе ж підвів очі. Улянчині ніби теж засоромлені... Та враз він побачивутих оченятах такий позирк, таке бажання, що рука мимоволі потяглася до її плеча, шиї. А Улянка торкнулася його грудей, розстібнула гудзика, пальцями під сорочку залізла.

— Ясю...

Він... Як він невміло роздягав її, свою Улясю... Блузочка як важко розстібалася. Гудзики величезні, чавунні, затерплі пальці... А потім... Засліпили очі білим блиском двоє груденят — ніби білі калачики, для нього спечені...

Досить! Знала, ой, знала вона, тоді вже знала, що Тиміш має засилати сватів... Що вона, вона, а не батько, погодиться... Що...

***

Перейти на страницу:

Похожие книги

Адъютанты удачи
Адъютанты удачи

Полина Серова неожиданно для себя стала секретным агентом российского императора! В обществе офицера Алексея Каверина она прибыла в Париж, собираясь выполнить свое первое задание – достать секретные документы, крайне важные для России. Они с Алексеем явились на бал-маскарад в особняк, где спрятана шкатулка с документами, но вместо нее нашли другую, с какими-то старыми письмами… Чтобы не хранить улику, Алексей избавился от ненужной шкатулки, но вскоре выяснилось – в этих письмах указан путь к сокровищам французской короны, которые разыскивает сам король Луи-Филипп! Теперь Полине и Алексею придется искать то, что они так опрометчиво выбросили. А поможет им не кто иной, как самый прославленный сыщик всех времен – Видок!

Валерия Вербинина

Исторический детектив / Исторические любовные романы / Романы
Алтарь времени
Алтарь времени

Альрих фон Штернберг – учёный со сверхъестественными способностями, проникший в тайны Времени. Теперь он – государственный преступник. Шантажом его привлекают к работе над оружием тотального уничтожения. Для него лишь два пути: либо сдаться и погибнуть – либо противостоять чудовищу, созданному его же гением.Дана, бывшая заключённая, бежала из Германии. Ей нужно вернуться ради спасения того, кто когда-то уберёг её от гибели.Когда-то они были врагами. Теперь их любовь изменит ход истории.Финал дилогии Оксаны Ветловской. Первый роман – «Каменное зеркало».Продолжение истории Альриха фон Штернберга, немецкого офицера и учёного, и Даны, бывшей узницы, сбежавшей из Германии.Смешение исторического романа, фэнтези и мистики.Глубокая история, поднимающая важные нравственные вопросы ответственности за свои поступки, отношения к врагу и себе, Родине и правде.Для Альриха есть два пути: смерть или борьба. Куда приведёт его судьба?Издание дополнено иллюстрациями автора, которые полнее раскроют историю Альриха и Даны.

Оксана Ветловская

Исторические любовные романы