Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”

— Як ви могли про нас таке подумати! — образився за друга й за себе Васько. — Це не нашi жарти, а Бевзя та його компанiї. Вони поцупили клей.

— Але це не так страшно, — додав Христофор, — у мене є зошит, де я записав його рецепт.

— Неси, — перебив його не дуже ввiчливо академiк, — неси негайно! Я почекаю тут.

Христофор стрiлою помчав додому. Та за кiлька хвилин вiн повернувся. Ноги його заплiталися, а руки були порожнi!

— Де зошит? — ревонув суперагент, мрiї котрого небезпечно похитнулися й мали ось-ось розсипатись. — Де вiн?!

— Нема… — ледь вичавив iз себе Тюлькiн i, вже не стримуючись, гiрко заплакав.

— Цить, дiвчисько! — гарикнув на нього академiк. — Нюнi потiм розпускатимеш, а зараз справу треба робити!

Приголомшенi несподiваним провалом, хлопцi навiть не звернули уваги, як змiнився тон розмови Бублика, а Христофор взагалi майже не чув його. Рiч у тiм, що зошит з його iдеями i записами загинув зовсiм безглуздо. Мама Тюлькiна, Лукерiя Лукiвна, вирiшила вже не вести свого зошита iз записами про вмiст шухлядочок, ящикiв та коробочок: адже справжня причина пропаж з'ясувалась, i це була нiяка не забудькуватiсть. Тому Лукерiя Лукiвна взяла та й спалила зошита, щоб i не згадувати про всi прикрощi, якi принесла їм ота iсторiя. Але треба ж було трапитись такому, що спалила вона не свого зошита, а синового! Обидва зошити були, як двi краплi води, однаковiсiнькi — адже в мiстечку лише один магазин канцтоварiв! — а окуляри, щоб прочитати напис, Лукерiя Лукiвна не надiла.

Так безславно загинув для свiтової науки знаменитий зошит винахiдника Христофора Тюлькiна!..

Зрештою Христофор заспокоївся: нiчого, вiн ще молодий, в нього все ще попереду. Та й клей не втрачено: треба лише вiдiбрати його в Бевзя. Євген Євгенович пошле клей в столицю на аналiз, а там, будьте певнi, розберуться в його складi! До Христофора поступово став повертатися святковий настрiй.

— Так у кого, ти кажеш, клей? — прискiпливо допитувався Бублик.

— У Бевзя, — вiдповiв Христофор i описав Євгену Євгеновичу, як той виглядає.

— Вiн у мене потанцює! — загрозливо сказав Бублик, пiдводячись, аж у хлопцiв мороз поза шкiрою пiшов. — Ну, от що: ви йдiть додому, а я вже якось вiдшукаю вашого Бевзя, будьте спокiйнi.

— Ми з вами! — вигукнув Васько, та академiк вiдмахнувся:

— Сидiть уже вдома! Якось сам упораюсь, а ввечерi зустрiнемось на цьому самому мiсцi.

Роздiл одинадцятий ПЕЧЕРА ЗЛОДIЇВ

Так уже дивно складається в життi: коли в тебе зовсiм нема часу, коли ти завалений уроками та домашнiми клопотами, тодi здається: якби хоч один вiльний день, веселився б з ранку й до ночi! Та коли раптом випадає такий день — скоро вже й не знаєш, чим себе зайняти.

Так сталося i з нашими друзями. Вони з пiвгодини поганяли м'яча, покаталися на самокатi, зiграли партiю в шахи — i вже не знали, що його робити.

— Може, пообiдаємо? — запропонував Васько, бо згадав, що зранку вони майже нiчого не їли.

— Можна, — погодився Христофор.

Лукерiя Лукiвна нiби знала, що до них завiтає гiсть, i налiпила цiлу гору вареникiв: здавалося, їх i за три днi не з'їси!

— Тiльки пальчики оближете та ще попросите, — посмiхнувся Сидiр Силович, коли Христофор висловив йому свiй подив з приводу великої кiлькостi вареникiв.

I вiн не помилився.

За якихось пiвгодини на столi лишилися самi порожнi тарiлки, а хлопцi, важко вiдхилившись на спинки стiльцiв, лише сопiли.

— Ну от, — порадiла їхньому апетиту Лукерiя Лукiвна, — а ви боялись! — Вона зиркнула на годинник i сплеснула руками: — Сидоре, на роботу запiзнюємось! Поможи менi швиденько посуд помити, й бiжiмо!

— Ми самi помиємо, — сказав Васько, зрадiвши нагодi зайвий раз потренуватися й зробити ще один крок на нелегкому шляху до слави всесвiтньовiдомого мандрiвника.

— Помиємо, помиємо, — пiдтримав друга Христофор, бо зрадiв, що батьки вже йдуть i вони з Васьком лишаться самi. - Iдiть уже, а то спiзнитесь.

Лукерiя Лукiвна вдячно посмiхнулася хлопчакам, поправила зачiску i, взявши чоловiка пiд руку, заспiшила на роботу…

— А що тепер? — поцiкавився Христофор, коли вони вимили й витерли насухо останню тарiлку.

— Може, до печери зганяємо? — запропонував Васько.

— А встигнемо до вечора?

— Встигнемо, гайда!..

Печера знаходилась у лiсi, що прилягав до мiстечка, в невеличкому ярку. Про неї нiхто, крiм Васька та Христофора, не знав, бо в ярок не ходили: схили його поросли таким колючим, непролазним чагарником, що годi було й думати продертися крiзь нього. Та хiба може зупинити отой нещасний чагарник, нехай i колючий, справжнiх дослiдникiв!

Свого часу Христофор та Васько витратили чотири днi, а таки продерлися крiзь хащi. Вони прорiзали в чагарнику невеличкий лаз — ото тренування для майбутнього мандрiвника! — по якому можна було поповзом, по-пластунськи, дiстатися до ярка. I нагородою хлопцям за наполегливiсть стало вiдкриття справжньої печери.