Свiтло в кiнцi тунелю (на украинском языке)

Радутный Радий Свiтло в кiнцi тунелю (на украинском языке)

Радўй РАДУТНИЙ

СВЎТЛО В КЎНЦЎ ТУНЕЛЮ

Розум вперто змагався з власною свўдомўстю, мозок старався хоч на мить затримати блаженний стан безпам'ятства, тваринноў насолоди бездумним ўснуванням, але ego перемагало, наново пўдкоряло неслухняне тўло й врештў решт неймовўрним зусиллям примусило неслухнянў м'язи пўдняти повўки.

Свўтло!

Яскраве, слўпуче, жорстоке свўтло вдарило в очў, змело все на своему шляху, приголомшило свдомўсть й повернуло мозок до солодкого безпам'ятства.

- О, дивўться! - здивувалась молоденька медсестра. - Здаеться, очуняв.

Ў знову був блаженний морок, тиша, вологўсть ў доторк чогось теплого, рўдного й близького, ў знову свўтло обўрвало спокўй напўвсну-напўвсмертў, обўрвало й погнало кудись.

Куди?

Вўн ще раз пўдняв важкў повўки, обвўв поглядо кўмнату з слўпучо-бўлими фарбованими стўнами, стелею, бўлими тумбочками бўля чотирьох лўжок, бўлими халатами людей. Вўд раптовоў зненавистў до бўлого кольору вўн застогнав, скреготнув зубами й знову поринув у тьму.

- Точно, очуняв! - досить здивовано констатував лўкар. - А я вже думав - грець! Це ж треба - пўвтора тижнў блукати буз свўтла, без ўжў, буз нўчого, а вже приходить до тями, стўйкий хлорчина, молодець, Марўйко, а як ти гадаеш, застосувати ментотал, чи не треба, бо це ж не хлопець, а знахўдка, ми всў на ньому дисертацўў зробимо...

Голоси долинали крўзь товстий шар вати, але все одно глушили й, наче молотом, били у скронў; вўн не одразу здогадався, що чуе власний пульс й нараз сповнився ненавистю до тих голосўв й до власного серця й застогнав вўд безсилоў лютў, бажаючи одного - заткнути тў роти й зупинити серце - що завгодно, аби лишень знову стало тихо.

Ў Тиша прийшла й поглинула його, й привели з собою Тьму, тиша й Тьма - рўднў сестри, сестрички-благодўницў...

Але те тривало не довго, свўтло й гамўр знову прорвались в свўдомўсть, а за ним почали випливати з глибин мозку спогади - болючў ў непотрўбнў, але невўдворотнў, а перший з них був взаналў дивним ў незрозумўлим: "Тўльки здана сесўя на цўлий день дае вўдчуття досягнутоў мети..."

- Очуняв! - впевнено пўдтвердив другий лўкар. - А з тебе, Володю, пляшка бо це для твоеў дисертацўў не те що знахўдка, а цўлий скарб, так що вмикай магнўтофон й встигай мўняти кассети, а слухати будем потўм, менў теж цўкаво, що ж цеў хлопчина верзти почне...

"Лише здана сесўя на цўлий день дае вўдчуття досягнутоў мети", подумав Юрўй, виходячи з дверей гуртожитку. - "Й шкода, що день вже минае, але, з ўншого боку, я прокинусь вже дома, там буде й робота, й рўчка ввечерў, й ще дещо..." - вўн посмўхнувся - "...але треба й в Киўв зганяти... Тьху!"

- Ще чотири години про справи не думати! - пробурмотўв вўн сам до себе.

Ў посмўхнувся.

Сонце вже спустилось досить низко й почервонўло, вўщуючи вўтер, денна спека спала й трамваў гуркотўли тихўше, вечўр ї вечўр, а все-таки дома ще тихўше, та й повўтря чистўше, але треба ще встигнути заскочити до Ўгоря й записати бодай одну дискету...

- Тьху!

Юрўй знову посмўхнувся.

"Як той араб, якому не можна було думати про бўлу мавпу - хоч пўстолета в потилицю, а спарви все одно в голову лўзуть..."

Вўн сўв в тролейбус, не дуже ввўчливо вўдўпхнувши сумкою нахабну молодичку, що лўктями пробивала собў дорогу й пробрався до вўкна.

Ўхати було недалеко, але нудно, Юрўй за звичкою поглянув на почеплений на будинку гўбрид термометра з годинником - "27_С - зблиск 19:31 - зблиск - 27_С - зиркнув на афўшу кўнотеатру - це якась порнуха... це я вже бачив... о, а це було б глянути, але не встигну... - провўв поглядом особу в зеленўй "мўнў" - хм, нўчого, нўчого! - й нарештў, разом ўз натовпом випорснув з тролейбуса й полегшено витер пўт з чола.

Х-ху! Ну й жарко!

Не поспўшаючи, вўн вийшов до метро, секунду повагався й проўйшов далў - поглянути, що робиться на майданў.

А там все було, як завжди - як завжди, юрмився народ на "брехалўвцў", як завжди, товклися пари навпроти, бўля ресторану, ў як завжди, посеред майдану стояв двометровий паркан, закриваючи люк досў не добудованоў лўнўў метро.

Юрўй зўтхнув, повернувся й рушив до ескалаторўв.

- Ну, а далў, хлопче, далў, - почуув вўн крўзь глуху стўну вати лагўдний голос. Юрўй обережно розплющив очў, примружився, витримав свўтлову атаку й поглянув вбўк. Гарненька медичка сидўла на сусўдньому лўжку, на тумбочцў крутився магнўтофон, а в скронях, хоч ў гупало, але вже не так сильно.

Медсeстра посмўхнулась, свўтло неприемно зблиснуло на ўў бўлих зубах ў Юрўя занудило.

Вўн помилився - не все було "як завжди".

Лейтенант присвиснув й обережно доторкнувся до холдного металу.

- Це ж треба! - пробурмотўв вўн - Прямо в центрў. А ну дайте ще свўтло!

Поки солдати розмотували дроти, перетягаючи ще двў авўацўйних лампи-фари, лейтенант обўйшов штабелў ўржавого залўза кругом й крўзь пролом у стўнў вийшов в тунель.

- Ну що там? - запитав його шановного виду товариш з портфелем й в бўлўй будўвельнўй касцў. У вузькому, вогкому та брудному тунелў вигляд вўн мав дещо недоречний.