Таємничий голос за спиною

— Діду! Не треба!.. Я… я вам потім все поясню... Але... ви нічого не бачили, нічого не чули... нічого не було... Благаю! Ви ж не хочете нас погубити?

Дід Гогоня примружився на Бориса Борисовича, зітхнув:

— Казав я тобі — кидай к бісовому батьку оту свою контору. Бери землю…

Він помовчав трохи, тоді спитав:

— А як там Вітько? Бо то такі, що й хлопця викрасти могли. Мішок був чималий.

— Ой! — стрепенулася Елеонора Іванівна.

Я підхопився і навшпиньках прожогом кинувся до вікна.

Ледве встиг, не роздягаючись, пірнути під ковдру, натягнути її на самісінькі вуха, як за дверима почулися кроки, і потім голос Елеонори Іванівни:

— Слава богу! Спить!

Більше я нічого не бачив і не чув. Вони ще довго про щось гомоніли, але як я не прислухався, нічого розібрати не міг.

Я роздягнувся, знову ліг, і сон, нарешті, зборов мене.

Так закінчився цей перший незвичайний день мого чарівного перетворення.

РОЗДІЛ XVI,

розказаний знову-таки Вітасиком Дорошенком.

Зникнення «батьків» і машини. Розмова по міжміському телефону.

Дід Гогоня переживає. «Я спробую!»

Прокинувшись, я не одразу збагнув, де я і що зі мною.

Сів, здивовано озирнувся. За вікном квокчуть кури. Десь далеко мекекече коза. Жодного людського голосу не чуть.

І раптов я все згадав — і своє перетвореная, і Елеонору Іванівну та Бориса Борисовича, і дорогу, і бабу Манефу, і діда Гогоню, і жахливу нічну пригоду в коровнику. Все-все.

Я підхопився, гарячково натягнув штани, сорочку і, прочинивши двері, визирнув у сусідню кімнату.

Нікого.

Вискочив у сіни. На ґанок. Ні душі.

Кури, що греблися на подвір’ї, підвели голови і подивилися на мене своїми круглими здивованими очима, Я підбіг до повітки. Двері відчинені, корови нема, але яма закидана, зверху гній, наче й не було нічого.

Пробігся садом, городом.

Ніде нікого.

Тю!

Куди ж це вони всі поділися?

І раптом я помітив, що «Лади» у дворі нема.

О! Поїхали, значить, одбирати свій скарб. А мене, «синочка», кинули напризволяще.

І тут я згадав про своїх рідних маму і тата...

Ой!

Це ж вони там ніч не спали, збожеволіли від хвилювання. Думають, що я вже й загинув. А я...

Негайно треба бігти на пошту, дзвонити, що я живий-здоровий. Скористатися шкидше, поки нема контролю. Я вискочив на вулицю. Глянув в один бік — нікого. В другий — сидить віддалік на лавочці біля своїх воріт якась старенька бабця.

Я — до неї. Треба ж спитати, де пошта, бо я ж навіть не знаю, у який бік іти.

Підбігаю:

— Здрастуйте!

— Здрастуйте, якщо не жартуєте, — усміхнулася бабця, широко розтягаючи беззубого рота.

— Скажіть, будь ласка, а де у вас пошта?

— Там, де й сільрада, — впевнено сказала бабця.

— А де сільрада?

— Там, де й пошта, — усміхнулася вона.

— Так я ж і питаю — де?

— Так я ж і кажу.

— Що ви кажете?

— Те, що ти питаєш, — і усміхається привітно-привітно. Дуже старенька бабця, років, мабуть, за дев’яносто.

— Скажіть хоч, у який бік бігти? — питаю у відчаї.

Вона на мене дивиться-дивиться, наче щойно побачила, а тоді:

— У той, звідки ти прибіг, — і засміялася дрібненько. — Хе-хе-хе-хе-хе!..

Бачу — толку не буде.

Подякував і побіг назад.

Біжу, біжу — аж якось тітка з дядьком назустріч корзини з яблуками несуть (на базар, мабуть).

— Здрастуйте, — кажу (у селі, ти ж знаєш, треба з усіма вітатися).

— Здоров-здоров, — відповідають. І дядько до тітки:

— Бачиш, вилюднів-таки. Почав вітатися. А ти казала...

— Вилюднів, — закивала тітка. — Надовго приїхали?

— Та ні, — зам'явся я.

— Ну, передавай привіт. — І вже коли вони минали мене, я наважився спитати: — Скажіть, будь ласка, а де пошта?

Вони здивовано перезирнулися:

— Тю! Та он же ж вона! — і дядько кивнув назад.

Я почервонів. Звідки їм знати, що я — це не я і зовсім тут не орієнтуюся.

Пошта справді була метрів сто від того місця, де я стояв. Міжміський телефон-автомат висів під дашком на стіні просто на вулиці.

Коли я міняв монетки, поштарка мені сказала:

— Тільки він у нас травмований. Бісові хлопці весь час кулаками гатять, псують. Якщо встигнеш щось сказати, твоє щастя.

Я набрав код, наш номер і, почувши мамин голос, радісно закричав:

— Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все в порядку! Я, може, не приїду ще два-три дні... Але не хвилюйся. Все буде добре!

— Хто це? — чую, здивовано питає мама.

— Та я ж! Вітасик!

— А чого в тебе такий голос... не твій?

— Правильно! — кричу. — Не мій! Але все одно це я.

— Де ти? — тремтячим голосом питає мама.

— Потім все розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощай! Не хви... — я відчував, що воно от-от перерветься, і воно перервалося: «...люйся» я вже договорити не встиг.

Я відчув на собі чийсь погляд. Обернувся. Позад мене стояв дід Гогоня. Він, звичайно, чув усю мою розмову — я так кричав.

— Це ви? — розгублено спитав я, навіть забувши привітатися.

— Я. Доброго ранку.

— Здрастуйте... вибачте...

— Нічого я у вас не розумію. Куди це й ти намилився? На два-три дні. Сам, чи що?.. І як це ти так швидко з мамою сконтактував? Куди вони поїхали? І що це за люди приїздили до них уранці?