Таємничий голос за спиною

— Попереджаю про відповідальність за неправдиві свідчення. Чи знайомий вам Здоровега Леонід Михайлович?

— Який Здоровега?

— Відповідайте на поставлене питання.

— Не знаю ніякого Здоровеги.

— Чому ховалися в лісі? Чому намагалися втекти, коли побачили співробітника міліції?

— Злякався. На ньому ж не було написано, що вів співробітник міліції.

— Де дівся Шипуля?

— Звідки я знаю? Не бачив я Шипулю.

— Повторюю про відповідальність за неправдиві свідчення.

У цей час на столі задзвонив телефон. Горбатюк взяв трубку:

— Капітан Горбатюк слухає.

Після цьго він замовк і хвилини дві слухав, не перебиваючи. Потім сказав:

— Ясно. Дякую, — і поклав трубку. Подивився на Валеру довгим поглядом, зітхнув:

— Доведеться все-таки говорити правду. Справа серйозна. Ви підозрюєтесь у причетності до замаху на вбивство.

— Що?! — Валера одразу зблід, очі забігали.

— Щойно подзвонили з лікарні. Медичне обстеження Здоровеги показало, що крім проламу грудної клітини, травм обличчя і рук, є ще рана на потилиці від удару важким предметом ззаду. Тобто його спершу вдарили ззаду, а вже тоді він врізався в дерево. Де ви сиділи?

— Що? Я... я не сидів...— розгублено сказав Лобуренко.

— Поряд з водієм чи ззаду?

— Ні... ні... я нічого не знаю... я ніде не сидів... Мене там не було.

— Якщо потерпілий помре... Ви ж розумієте... — Капітанові так незвично було називати цього десятикласника иа «ви», хотілося просто покласти йому руку на плече й сказати: «Дурненький хлопче! Ну нащо та вталапався у цю брудну справу? Невже ти не розумієш, що тебе просто використовують небезпечні злочинці для прикриття? А може, й для того, щоб звалити свій злочин на тебе. Ти, мовляв, неповнолітній, тебе й за вбивство не так покарають. Я ж не вірю, що ти вдарив Здоровегу!» Але слідство є слідство, і душевні розмови не завжди можливі й доречні. Треба збирати докази. Агентурні дані, донесення оперативних працівників, погоня — це ще не докази. Якщо гнався, та не догнав — нарікай сам на себе.

Допит Лобуренка тривав майте дві години. Але жодних наслідків не дав. Валера поки що абсолютно все заперечував.

Шипуля — як у воду впав. Наче розчинився в повітрі. Жодного сліду.

Лише «сьомий», що відповідав за безпеку Жені Кисіль, нарешті обізвався...

РОЗДІЛ XX,

закінчення розповіді Вітасика Дорошенка.

У погребі. Втеча. Бородань. Остання зустріч з «батьками».

Я прокинувся від холоду і сирості.

І перше, що я побачив, була мокра земляна стіна.

Мене охопив жах. Мені здалося, що я вмер і лежу в могилі...

Та, глянувши на лампочку, що світилася угорі біля чорної замшілої драбини, я подумав: «Ні, лампочок у могилах не буває і драбин теж».

А коли побачив величезний дерев'яний ящик з картоплею, діжки, скляні закручені банки з компотами, — то зрозумів: не могила це, а погріб, льох.

Я лежав у льоху на розкладушці, прикритий ковдрою, ще й кожухом. Спросоння розкрився, і тому змерз, прокинувся.

Біля розкладушки на двох стільцях стояло кілька термосів, транзисторний прймач, лежали книжки і записка.

«Любий синку. Пробач і не гнівайся. У нас не було ін¬шого виходу. Ти зараз у такому нервовому стані, що можеш наробити непоправних дурниць, за які потім шкодуватимеш все життя. Повір, у нас просто немає ні часу, ні можливості займатися тобою, і ми змушені вдатися до такого незручного способу твого порятунку. Ще раз пробач. Ми дуте любимо тебе. І робимо все тільки заради твоєї користі і безпеки. Потерпи трохи. Їж, читай, счухай музику і додре закутуйся, шоб не застудитися.

Цілуємо тебе.

Тато і мама.»

Замкнули батьки синочка у льоху.

Мамочка дала звечора снодійного під виглядом аспірину, щоб не прокинувся, як будуть переносити, і...

Ну, дорогенькі! Любесенькі! Ріднесенькі!

І таке мене зло узяло, що я схопив один з термосів і пожбурив об стіну. Кришка одлетіла, усередині дзвякнуло й посипалося.

«Що ж це я роблю? Кого ж це я караю? Сам себе! Там же гаряча їжа, чай, кава...»

Більше нічого розбивати я не став.

Подряпався на драбину, спробував натиснути на ляду — де там, навіть не зрушилася.

Спробував крикнути — сам свого голосу майже не почув. Глухо, мов крізь подушку.

Льох у баби Манефи за хатою край городу. Навколо погреба бур'яни — кропива майже двометрова. Навіть кури там не гребуться. Ніхто не ночує.

І вибратися звідси самому годі й думати.