Таємниця двох океанів

— Та так, записую… Ти до Віктора Абрамовича, Цой? Він на вахті.

— На вахті?.. Гм… Так, так… — Цой сів на стілець біля столу. — А в мене голова розболілася від цього шуму. Працювати не можу… От і блукаю по підводному човну, байдикую… А ти що записуєш? Щоденник ведеш, чи що? Це ти добре придумав, дуже добре! І образи свої теж записуєш? — добродушно посміхнувся Цой. — І про ящичок Федора Михайловича?

Павлик все більше ніяковів, червонів.

— Так, — промовив він ледве чутно. — Дуже багато цікавого… Щоб не забути. Хлопцям буду читати, коли приїду й поступлю до школи. Тільки ти, Цой, нікому не кажи, будь ласка.

— Ну, навіщо даремно базікати! А капітан знає, що ти ведеш щоденник?

— Капітан?! — Павлик здивовано поглянув на Цоя. — Навіщо! Я навіть Вікторові Абрамовичу не кажу.

Я завжди пишу, коли він на вахті. Ти перший дізнався про це. І ти мені обіцяв про це… ти мені обіцяв нікому не говорити… Правда? Ти нікому не скажеш?

— Я-то не скажу, будь певний. А от капітанові ти повинен сам розказати. І перед приходом підводного човна у Владивосток мусиш показати йому свій щоденник. Хіба тобі невідоме це правило? Воно обов'язкове для всіх учасників плавання.

— Невже? — розгубившись, спитав Павлик. — А я не знав… Навіщо ж це потрібно капітанові?

— Ну як ти не розумієш, Павлику! Адже ж на нашому підводному човні є багато секретного: і те, як він збудований і як озброєний. Уяви собі, що ти докладно опишеш що-небудь з цих секретів у своєму щоденнику. Ти можеш загубити свій зошит або його вкрадуть у тебе, і якими-небудь шляхами він попаде до рук ворога… Ти ж знаєш, що ворог завжди і скрізь стежить за нами, за всім, що робиться в нашій країні: за нашими збройними силами, за нашою Радянською Армією і Флотом, за заводами й фабриками, які виробляють для них зброю та бойове спорядження. Капіталісти завжди мріють, як би напасти на нашу країну зненацька, знищити наших оборонців — Радянську Армію і Флот, відібрати наші землі, фабрики та заводи, посадовити нам на шию капіталістів і поміщиків, щоб весь радянський народ працював на них, щоб знову повернулися в нашу прекрасну країну злидні, безробіття, голод, холод, приниження, рабство… Треба завжди пам'ятати про це, Павлику. Треба завжди пам'ятати, що ми оточені ворогами.

Павлик ніколи не бачив свого друга таким схвильованим. Цой швидко ходив по тісній каюті, його очі палали, завжди пригладжене волосся розкуйовдилося. Павлик сидів тихо, уважно слухаючи.

— Ці вороги, — продовжував Цой, — підсилають до нас шпигунів, щоб вивідати секрети нашого озброєння. Вони шукають і підкуплюють різних мерзотників та зрадників, щоб при нагоді, особливо під час війни, ті висаджували в повітря у нас заводи й фабрики, мости й електростанції, руйнували залізниці, викрадали наші плани оборони та плани наших фортець, креслення найкращих літаків, гармат, броненосців, підводних човнів.

— Я нічого не буду записувати про «Піонера», Цой! — закричав Павлик, зіскочивши з стільця. — Нічого! Нічого!

Даю тобі слово честі! І я сам покажу свій зошит капітанові. Хай дивиться.

— Треба бути дуже уважним, Павлику, — сказав Цой, втомлено опускаючись на стілець. — Треба не тільки самому бути обережним у своїх вчинках, але й дуже уважно придивлятися до того, що діється навколо тебе, до того, що роблять інші люди біля тебе. Коли ти помічаєш, що людина чинить що-небудь дивне, незрозуміле або недозволене, — скажімо, фотографує щось біля нашої фортеці, підозріло возиться або довго вештається, немов безцільно, коло залізничного мосту, який охороняється вартовими, або, крадучись, виносить які-небудь папери з військової установи, які-небудь дивні, незвичайні речі, припустімо, з нашого підводного човна, — насторожися, Павлику! Стеж! Непомітно, обережно спостерігай! Якщо не можеш сам зрозуміти, порадься з ким-небудь із дорослих, з надійною, більш досвідченою людиною. Коли вже справа явно непевна, може навіть явно небезпечна, йди зараз же до начальника і розкажи…

Цой замовк. Павлик теж помовчав, потім тихо і невпевнено сказав:

— Цой, може, краще зовсім не вести щоденник… тут, на підводному човні?

— Ні, чому ж? — знизав плечима Цой. — Це тобі корисно буде, але записуй тільки те, що не може зробити твій щоденник небезпечним або шкідливим для нашої країни. А втім, капітан прогляне й викреслить те, що не годиться… А такі, наприклад, речі, — посміхнувся Цой, — як наші пригоди на дні океану або, скажімо, твоя суперечка з Горєловим із-за ящичка, записуй, скільки хочеш… До речі, — продовжував він посміхаючись, — який він з себе, цей ящичок?

— Ящичок? — перепитав Павлик, відриваючись від якихось своїх думок. — Ну, який він?.. Ну, схожий, знаєш, на кубик з ребрами приблизно в десять сантиметрів, дуже важкий… Я його насилу держав у руці.

— Чому ж він такий важкий? Павлик здивовано подивився на Цоя.

— Не знаю… Федір Михайлович говорив, що звичайно в цьому ящику лежать запасні частини від його друкарської машинки.

Павлик замислився на хвилину.

— А втім, коли я його тримав у руках, він був з якимсь приладдям для біологічних екскурсій. Так мені пояснив Федір Михайлович.